Ранок. Дорога до ферми

Ранок у селі був іншим, ніж у Києві.

Тут не було шуму машин, сигналів, натовпу людей, які завжди кудись поспішають. Тут усе прокидалося повільно, ніби світ сам собі давав час.

Мілана вийшла на двір і вдихнула прохолодне повітря.

Трава була мокра від роси. На городі, де колись бабуся садила помідори, тепер росли бур’яни. Старий пес сусідів ліниво гавкнув, ніби вітав її.

Вона зачинила хвіртку й пішла дорогою.

Кроки були впевненіші, ніж учора.

Але всередині все одно все тремтіло.

Їй хотілося бігти назад.

Заховатися.

Сказати собі: “Та навіщо тобі це? Живи далі.”

Але вона вже надто довго жила “далі”.

Тепер вона хотіла жити “тут”.

І “правду”.

Коли вона підійшла ближче до ферми, вітер приніс запах лаванди.

Той самий.

Неможливо сплутати.

Запах її дитинства.

Її кохання.

Її втрати.

Ферма була трохи далі від дороги. Мілана пам’ятала цю стежку — колись вони з Владом бігали нею босоніж, сміючись і падаючи в траву.

Тепер стежка заросла, а паркан виглядав старішим, похиленим.

Мілана зупинилася біля воріт.

Серце калатало так сильно, що їй здавалося — Влад почує його з двору.

Вона підняла руку й постукала по дереву.

Спочатку тихо.

Потім ще раз.

І ще.

Через кілька секунд двері сараю відчинилися.

Влад вийшов повільно.

На ньому була робоча куртка, джинси, забруднені землею, і рукави підкочені до ліктів. Він ніс у руках якусь металеву деталь — мабуть, щось ремонтував.

Він зупинився, коли побачив її.

І на мить його обличчя стало кам’яним.

Влад не здивувався.

Він чекав її.

Хоч і не хотів визнавати.

— Ти? — сказав він коротко.

Без “привіт”.

Без “як ти”.

Без жодної теплоти.

Тільки одне слово, яке звучало як вирок.

Мілана ковтнула.

— Привіт, Влад.

Влад повільно підійшов ближче, зупинився на відстані кількох кроків.

Він дивився на неї холодно.

Так, ніби оцінював.

Ніби вона була не людиною, а проблемою, яка з’явилася на його подвір’ї.

— Чого ти прийшла? — спитав він.

Він не підвищував голосу.

Але в його тоні було щось гостре, як лезо.

Мілана відчула, як всередині піднімається злість.

Але вона стрималась.

Вона прийшла не сваритися.

Вона прийшла говорити.

— Влад, — сказала вона спокійно. — Нам потрібно поговорити.

Він ледь усміхнувся. Криво.

— Нам? — перепитав він. — Я не пам’ятаю, щоб у нас з тобою було “нам”.

Це вдарило по ній, але Мілана не відступила.

— Не прикидайся, — сказала вона твердіше. — Ти мене впізнав.

Влад підняв брову.

— Я багатьох знаю. В селі всі один одного знають.

Він відвів погляд убік, ніби стримував емоції.

— Поговорити. А в Києві не наговорилась?

Це було перше, що вдарило по її серцю.

Вона зробила крок вперед.

— Влад, послухай…

— Ні, це ти послухай, — перебив він різко.

Він нарешті подивився їй в очі.

І Мілана побачила там не байдужість.

Ні.

Там було більше.

Там була образа.

Там була біль.

Там була ненависть, яку він роками в собі вирощував.

— Ти зникла, — сказав Влад. — Просто зникла. І навіть не попрощалась нормально.

— Я попрощалась… — тихо сказала вона.

— Ти плакала і казала, що повернешся, — Влад стиснув щелепи. — А потім ти не повернулась.

Мілана хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі.

Бо він мав рацію.

Вона не повернулась.

— Мені не дозволяли… — нарешті прошепотіла вона. — Мама…

— Мама, — Влад гірко всміхнувся. — Звичайно. Вічно твоя мама.

Він повернувся, ніби збирався піти.

— Влад, зачекай! — Мілана майже крикнула, і голос у неї зламався.

Влад зупинився.

Але не повернувся.

— Я не прийшла сюди виправдовуватися, — швидко сказала Мілана, відчуваючи, що якщо зараз замовкне — втратить шанс. — Я прийшла, бо… бо я не можу так більше. Я не можу робити вигляд, що нас не було.

Влад повільно повернув голову.

— А я можу, — холодно відповів він. — І роблю це вже багато років.

Ці слова були наче крижаний душ.

Мілана стиснула руки.

— Влад… я бачила тебе вчора біля крамниці.

Він підняв брову.

— І що?

— Ти зробив вигляд, що не побачив мене.

Влад мовчав.

Його мовчання було гірше за будь-які слова.

Він просто дивився, і Мілана відчула, як її горло стискається.

— Ти… ти справді мене так ненавидиш?

Влад опустив погляд.

І вперше за всю розмову в його очах промайнуло щось живе.

Біль.

Потім він знову підняв погляд і сказав:

— Ненавиджу? Ні.

Він зробив крок ближче.

— Я просто більше не хочу нічого відчувати.

Мілана здригнулася.

Вона розуміла.

Розуміла занадто добре.

Коли болить довго, ти перестаєш плакати.

Ти просто кам’янієш.

— Я не приїхала забрати у тебе спокій, — сказала вона тихо. — Я приїхала… бо ця хата тепер моя. Бабуся й дідусь… вони залишили її мені.

Влад напружився ще більше.

— Я знаю, — кинув він. — В селі все знають.

Мілана кивнула.

— Я не знаю, що буду робити далі. Але я хочу… хочу хоча б спробувати знову жити тут. Не тікати.

Влад засміявся.

Коротко.

Без радості.

— Жити тут? Ти?

Він оглянув її з голови до ніг, ніби вперше побачив.

— Ти ж тепер… столична.

Мілана стиснула губи.

— Я залишилася тією ж Міланою.

— Ні, — Влад сказав це твердо. — Тієї Мілани більше нема.

Він зробив паузу, а потім додав тихіше, але ще болючіше:

— Вона померла, коли сіла в машину й поїхала.

У Мілани в очах з’явилися сльози.