Розділ 2. Між спогадами та діями

Вони росли разом.

Коли їм було по шість-сім років, Влад був тим хлопчиком, який завжди біг за нею, навіть якщо вона робила вигляд, що не хоче з ним гратися. Він носив їй яблука, зірвані в бабусиному саду, і ховав у кишенях дрібні подарунки: красивий камінчик, пір’їнку, ґудзик, знайдений десь на дорозі.

А Мілана тоді сміялася й казала, що то дурниці.

Влад же дивився на неї так серйозно, ніби говорив про найважливіше у світі.

— Коли я виросту, я на тобі одружуся, — заявляв він так впевнено, що Мілана аж червоніла.

— Ти дурний! — кричала вона і тікала.

А він біг за нею, сміявся й повторював:

— Все одно одружуся! Ти будеш моєю дружиною!

І тоді це здавалося смішним.

Дитячим.

Безневинним.

Але Влад ніколи не говорив просто так.

Навіть у дитинстві.

Вони разом лазили по деревах, бігали до річки, робили “секретики” під землею — закопували там скельця й квіти, ніби ховали маленькі скарби.

Влад завжди її захищав.

Навіть коли вона цього не просила.

Якось один хлопець із сусідньої вулиці штовхнув її й засміявся. Мілана тоді впала на коліна, роздерла шкіру й хотіла плакати, але стримувалась, бо соромно.

А Влад… Влад навіть не думав.

Він просто кинувся на того хлопця, схопив його за футболку й штовхнув так, що той ледь не впав.

— Не чіпай її! — гаркнув Влад.

Він був худий, ще зовсім малий, але очі в нього тоді були такі, що навіть дорослі злякалися б.

Мілана пам’ятала, як після того Влад мовчки сів поруч і простягнув їй хустинку.

— Не плач, — сказав він. — Я ж з тобою.

І в цих словах було щось таке, від чого їй хотілося вірити, що поки Влад поруч — нічого поганого з нею не станеться.

Коли вони підросли, усе стало ще ближчим.

У шістнадцять - сімнадцять років їх уже почали дражнити. Казали, що вони “наречені”. Бабусі сміялися, сусіди хитали головами.

А Влад… Влад ніколи не заперечував.

Він тільки дивився на Мілану з тим самим впертим спокоєм і говорив:

— Нехай кажуть. Вони праві.

Мілана тоді вдавала, що її це дратує.

А насправді всередині щось розквітало.

Бо вона теж відчувала: Влад — не просто друг.

З ним було легко.

З ним було безпечно.

З ним вона була собою.

Перший поцілунок стався тихо й несподівано.

Не як у фільмах.

Без музики.

Без великих 

слів.

Це було на краю лавандового поля, коли сонце вже сідало, а повітря було теплим, солодким і пахло квітами так, що паморочилося в голові.

Вони тоді довго мовчали.

Влад сидів на землі, сперся спиною на дерево, а Мілана гралася травинкою в пальцях і розповідала йому про свої мрії — про те, як хоче колись побачити великі міста, стати кимось важливим, бути незалежною.

Влад слухав, не перебивав, а потім сказав:

— А я хочу, щоб ти завжди була поруч.

Вона тоді засміялася.

— Влад, ти як старий дід.

— Я серйозно, — сказав він і подивився на неї так, що сміх у неї застряг у горлі.

І тоді він нахилився.

Легко.

Невпевнено.

Наче боявся, що вона відштовхне.

Його губи торкнулися її губ — м’яко, обережно. Це було так невинно, так чисто, що Мілана на мить перестала дихати.

А потім відчула, як у грудях щось вибухнуло теплом.

Вони стали зустрічатися.

Не так, як дорослі — без гучних слів і обіцянок. Просто вони завжди були разом.

Як раніше.

Тільки тепер, коли Влад торкався її руки, у Мілани тремтіли пальці.

Коли він дивився на неї — їй хотілося сховатися, бо його погляд був надто чесним.

Він ніколи не грався.

Він кохав.

І Мілана теж.

Вони мріяли про майбутнє так, як мріють тільки підлітки — щиро, до болю наївно, але по-справжньому.

Влад говорив, що розширить ферму. Що посадить більше лаванди. Що зробить тут найкрасивіше поле в області. Що люди будуть приїжджати здалеку.

А Мілана казала, що буде фотографувати це поле. Що зробить Влада відомим. Що покаже його ферму всьому світу.

Вона сміялася, коли казала “всьому світу”, але Влад не сміявся.

Він вірив.

Він завжди вірив у неї сильніше, ніж вона сама.

І їй здавалося, що їх ніхто не розлучить.

А потім… розлучилися її батьки.

Це сталося так різко, що Мілана навіть не одразу зрозуміла, що все — кінець. Кінець не тільки шлюбу, а й усього життя, яке вона знала.

Спочатку були крики.

Потім сльози.

Потім холодна тиша, коли мама збирала речі так, ніби пакувала не валізу, а власне серце.

Мілана пам’ятала той вечір до найменших дрібниць.

Мама стояла на кухні в бабусі й дідуся, і її руки тремтіли, коли вона складала одяг у сумку.

— Ми їдемо, — сказала мама коротко.

— Куди? — Мілана тоді навіть не зрозуміла.

— У Київ.

І це слово прозвучало як вирок.

Київ.

Столиця.

Велике місто.

Нове життя.

Мама казала, що там буде краще. Що вона побудує кар’єру. Що вони почнуть усе спочатку. Що Мілана отримає “нормальне майбутнє”.

Але для Мілани “нормальне майбутнє” було тут.

У цьому селі.

На цих вулицях.

Поруч із Владом.

Вона пам’ятала, як вибігла надвір і побігла до Влада. Серце билося так, ніби хотіло вистрибнути з грудей.

Влад був у дворі, щось лагодив біля сараю.

Він підняв голову, коли почув її кроки.

І коли вона сказала, що їде, Влад просто застиг.

Він навіть не одразу повірив.

— Куди? — спитав він.

— У Київ… мама сказала…

Влад мовчав.

Потім тільки промовив:

— Ти ж повернешся?

І в його голосі було стільки надії, що Мілані стало страшно.

— Я… не знаю, — прошепотіла вона.

Тоді Влад вперше в житті виглядав так, ніби не знає, що робити.

Він підійшов ближче й взяв її за руки.