-27-

У суботу Вікторія довго не могла зосередитися на жодній справі. Ранок почався з тривожних думок і змішаних емоцій, які накочували хвилями то з гнівом, то з хвилюванням, то з безсиллям. Вона десятки разів повторювала собі, що ця зустріч не про новий початок, не про шанс, а про необхідність поставити крапку там, де давно мала бути поставлена крапка. І все ж її серце зрадницьки калатало, а руки тремтіли щоразу, коли вона ловила свій відбиток у дзеркалі. 

Вибір сукні виявився для Вікторії справжнім випробуванням: кожна здавалася або занадто офіційною, або надто особливою. І зрештою, вона зупинилася на темно-синій сукні, стриманій і жіночній, потім зробила легкий макіяж, акуратно зібрала волосся, вдягла улюблені сережки. Їй хотілося виглядати впевненою і спокійною, навіть якщо всередині все тремтіло від напруги. 

Коли під будинком зупинилося таксі, яке замовляла, Вікторія глибоко вдихнула, попрощалася з мамою, яка проводжала її поглядом, у якому було більше турботи, ніж слів, і вийшла на вулицю, намагаючись тримати обличчя незворушним, а розум — холодним. Вона мала відкинути минуле і просто поставити “крапку” — жирну таку, аби у Тимура більше не виникало бажань турбувати її. 

До ресторану вона дібралася надто швидко, аніж хотілося б. В душі бурлила нестримна гірська ріка, і її хвилювання лише посилювалося з кожною миттю. А побачивши Тимура вона й зовсім розгубилася. 

Тимур чекав її біля ресторану. Він був одягнений в легку лляну сорочку та темно-синього кольору штани, а  в руках тримав великий букет її улюблених білих троянд.  Він виглядав майже так само, як десять років тому, і водночас зовсім інакше. Його усмішка — знайома, трохи розгублена, та сама, яка колись змушувала її серце пропускати удари, — зараз викликала лише легкий холодок. Вікторія прийняла квіти, чемно подякувала й дозволила Тимурові відчинити перед нею двері. 

Ресторан був тихим, із приглушеним світлом, у повітрі лунали легкі джазові мелодії. Їх провели до столика біля вікна. Тимур, як завжди, вмів обирати атмосферні місця. Вікторія дивилася у вікно на вечірній Львів, на ліхтарі, які відбивалися в калюжах після дощу, і думала про те, що кілька місяців тому ця зустріч була б для неї справжнім святом. А зараз вона лише чекала, коли ця розмова нарешті розставить усе по місцях.

— Давай спершу просто повечеряємо, — м’яко сказав Тимур, ніби відчуваючи її напруження. — Без важких розмов. Хочу, щоб ти просто розслабилася.

Вона кивнула, дозволяючи собі хоча б на годину відпустити думки. Вони говорили про буденні речі: про роботу, про книги, про Львів, який він назвав “містом її усмішки”, і навіть про те, як досі пам’ятає смак маминого пирога. Їжа була смачною, атмосфера затишною, і Вікторія впіймала себе на тому, що відтає. Але думки все одно ковзали до Назара. Його погляд, його спокійна присутність, його небагатослівність — усе це так контрастувало з Тимуром, який говорив, говорив і говорив, заповнюючи кожну паузу. З Назаром поруч мовчання не здавалося порожнечею, з Тимуром — тиснуло на плечі.

Коли зазвучала повільна мелодія, Тимур подав їй руку.

— Дозволь запросити тебе на танець.

Вона вагалася, але погодилася. Його руки були теплими, знайомими, але чужими. Колись цей дотик змушував серце битися швидше, а тепер лише відлунював спогадами. Вона відчувала, як у ній піднімається суміш жалю і злості: за те, що колись дозволила собі вірити, за те, що так довго тягнула цей тягар. І в той самий час десь на тлі промайнула думка: як би це було — танцювати зараз із Назаром. Його мовчазна впевненість, його міцні руки, які б не вимагали нічого, просто тримали б її.

Повернувшись за столик, вони замовили десерт і каву. Саме тоді почалася та розмова, заради якої все це й відбувалося. Тимур говорив довго, щиро, визнавав, що повівся, як ідіот, у Києві, що дозволив емоціям керувати собою, що тиснув на неї, бо боявся втратити навіть той примарний шанс, який, як йому здавалося, залишився. Він вибачався знову і знову. Вікторія слухала, стискаючи чашку кави так міцно, що пальці побіліли, і в якийсь момент їй здалося, що слова його щирі, але водночас безсилі. Між ними була прірва, і ніякі пояснення не могли її закрити.

— Я хочу спробувати ще раз, — нарешті сказав він, дивлячись їй у вічі. — Я знаю, що все зруйнував, але я готовий доводити тобі свою любов щодня. Дай мені шанс.

Вона завмерла. У грудях защеміло від несподіванки та від гніву.

— А як же твоя наречена? — тихо, але твердо спитала вона. — Як твій бізнес, твоє життя, у якому для мене не було місця?

Його голос не здригнувся.

— Весілля скасоване. Я все пояснив. Не хочу обманювати ні її, ні себе. Бо зрозумів одне: я кохаю лише тебе.