-26-

Наступний тиждень виявився нестерпно спекотним і до смішного метушливим. Фірма, де працювала Вікторія, готувала одразу два масштабні релізи — і тижні зливалися у ворох дедлайнів, правок і втомлених розмов із дизайнерами, рекламщиками та п’ятихвилинок з начальником, котрі часто розтягувалися на добру годину. 

Рутина поглинула її і Вікторія не пручалась. Одноманітні дні та стабільність їй подобалися. Вона відчувала, що щось робить, кудись рухається і живе тим, що їй до вподоби. Зрештою, вона б ніколи не обрала цю роботу, якби не отримувала задоволення від процесу. 

— Мені терміново треба море або шампанське, — сказала їй колега, заглядаючи через плече, коли вона втретє редагувала завершальний абзац кулінарної книги.

— А мені — ще й другий мозок, — усміхнулась Вікторія, обережно потираючи скроні. За сьогоднішній ранок вона встигла обробити величезний шмат тексту і вже відчувала, що до вечора зробить стільки ж, якщо тільки зможе поїсти. 

І тільки но вона подумала про їжу, як на телефон прийшло повідомлення від Назара. Він запрошував її на обід в ресторанчик навпроти її офісу.

— І не думай відмовлятися, — мовила колега, і Вікторія була змушена глянути на неї, — І не кажи, що ти посміхалася бо тобі син мемчик прислав. 

Вікторія усміхнулася ще ширше і хитнула головою. 

— Ні, не син. І так, я не відмовлюся від можливості з'їсти щось смачненьке. 

— От і правильно. Іди. Робота — не вовк, в ліс не втече. 

Вікторія зберегла те, що встигла опрацювати, виключала монітор та пішла на обід. Їй кортіло вже побачити Назара і провести гарно час. Цей чоловік діяв на неї магічним чином і дарував відчуття спокою та затишку попри те, що знайомі вони були кілька днів, навіть не тижнів. 

Назар зустрів її з усмішкою та поцілував у щоку. Потім відкрив перед нею двері ресторану та пропустив уперед. 

Ресторанчик був затишним та з гарним інтер'єром.  І ціни не кусалися. Вікторія навіть здивувалася, шо ніколи сюди не заходила, хоч проходила повз щодня. 

— Як твої справи? — поцікавився Назар, щойно вони сіли за столик. Вікторія взяла до рук меню, і почала вибирати, що б такого з'їсти. 

— Дуже багато роботи, дедлайн, — всміхнулася вона, знову повернувши погляд до меню.

— І вочевидь мало часу, аби спокійно поїсти. 

Вона таки відклала меню і заглянула в його виразні глибокі очі. 

— Обідня перерва триває цілу годину, зазвичай. Просто я не завжди її використовую. Часто їм за робочим столом. 

Назар тепло усміхнувся кутиками губ.

— Фанатка своєї справи, — сказав.

— Що є то є, — вона любила свою роботу. Колись саме робота не дала їй з'їхати з глузд, — Але й ти, мені здається, такий же. 

Назар кивнув.

До них підійшла офіціантка, взяла замовлення і через кілька хвилин принесла напої. 

Поки вони очікували на страви, то смакували апельсиновим фрешем та мінеральною водою. 

— Як справи у твого малого? — поцікавився Назар, коли між ними раптом запала мовчанка.

— Чудово. Повернувся з села, купа вражень. Зараз підсів на якісь стрілялки, читає новий комікс і тероризує мене, аби сходили на виставку роботів. Її організовують через місяць чи два. 

— Сходи, обов'язково. Це має бути цікаво. 

— Я не по роботам, але доведеться. 

Їм принесли перші страви і Вікторія з апетитом почала поглинати їжу, не дивлячись на Назара. Вона була голодною, а він не складав враження людини, що чекатиме від неї високих манер. 

— Якщо хочеш, я можу піти з вами. На виставку. 

Вікторія перестала жувати, підійняла погляд на Назара. 

— Це було б чудово.

***

Наступні кілька днів були такими ж божевільними, як і попередні і Вікторія вже відчувала себе ломовою конякою. Щовечора вона поверталась додому виснажена, але від того не менш щаслива та уважна до потреб Артема. Вони готували разом вечерю, читали комікси, сварилися через розкидані шкарпетки та домовлялись про правила гри в комп’ютерні ігри. Артем дуже захопився кількома стрілялками, проте Вікторія бажала, аби в першу чергу він грав у звичайні рухливі ігри для дітей — футбол, квача, а не сидів годинами за столом. Та ще й на самоті. 

Іноді вдавалося домовитися з першого разу, іноді з третього, а часом і зовсім нічого не виходило. Та день за днем, як і раніше, вона вчилася бути матір'ю, ніколи не шкодуючи, що прийняла рішення народити. 

Тоді, десять років назад, коли вона побачила дві смужки на тесті, Вікторії здавалося, що світ перевернувся догори дриґом і їй ніде шукати порятунку. А розповісти батькам вона боялася. 

Понад два тижні Вікторія носила в собі знання про дитя і боялася бодай здалеку заговорити з матір'ю і тим паче попросити допомоги. Вона гадала, що її осудять, не зрозуміють, відкинуть, як часто це буває у житті, як вже сталося з нею та Тимуром, однак, бажання народити дитя було сильнішим за будь-які перестороги. 

І коли нарешті Вікторія наважилася сказати мамі, вона була приємно здивована. І огорнута тією материнською любов'ю, ніжністю та розумінням, котрі кожен день намагається вкласти в душу та вчинки сина. 

Син. Артем. Її щастя та радість, її маленьке диво, яке не перестає дивувати її щодня. І сама думка про те, що хтось може відібрати у неї його — лякає. З Тимуром вона більше не розмовляла, лише кілька раз відповіла на його повідомлення — коротко та чітко — і надалі вдавала високу зайнятість. А він, видавалося, зрозумів, що на все свій час і підганяти Вікторію не варто. 

На думку Вікторії їхня потенційна зустріч не була потрібною, як і розмови та повідомлення ні про що. Вона все висказала йому, що хотіла, а він цього ніяк не хотів сприймати. І їй видавалося, що причиною є не світлі ніжні почуття та спогади про їхній роман, банально чоловіче его. Бо вона змогла йому відмовити, відштовхнути і навіть не дала шансу на “розважитися”. 

Та Тимур продовжував торочити протилежне і досі хотів зустрітися. Вікторія ж боялася чергового розчарування. Але вже мусила щось вирішити, бо не могла вступати в нові стосунки з Назаром, не закривши двері у минуле.