-25-

Цілий день Вікторія не могла опанувати свої емоції, котрі бурлили в ній, наче лава в жерлі вулкану. Щоб вона не робила, чого б не торкалися її руки, а голова все одно гуділа від думок. 

Вікторія злилася, ба більше — вона була сильно обурена поведінкою Тимура та його сумнівними спробами шантажувати її. Але і хвилювалася вона, що він справді виконає погрозу. І що тоді? А якщо побачить її і Артема? 

Можливо, зі сторони її вчинок виглядав погано, або й справді таким бус, але вона не хотіла піддавати сина такому стресу. Бо сама не була готова знайомити батька з сином. До того ж, такого батька.

Її думка про Тимура дійсно змінилася. І настільки сильно, що їй було страшно від цього. Бо зі своїм Тимуром — ніжним, добрим, ввічливим та терплячим вона знала, як поводитися, а цей новий її лякав, хоч вона й намагалася не показувати цього йому. Та в душі тривога наростала все більше і більше.

Так Вікторія і промучилась цілий день, раз по раз поринаючи у роздуми про маніпуляції Тимура. Зрештою, не витримала і вийшовши з офісу, зателефонувала йому сама. 

— Вікторіє? — здивовано промовив Тимур, щойно розпочався виклик. 

— Так, це я, — підтвердила вона, — хоча, маю визнати, що мені не до вподоби той факт, що мушу тобі телефонувати. 

Вона вирішила бути прямолінійною та не грати більше в мовчанку.

— Якби ти відповіла на мої дзвінки, то б не мусила. Я ж лише хотів поговорити про “нас”.

Вікторія зітхнула. Як же з ним важко, з цим новим Тимуром?!

— Ні, Тимуре, — голос Вікторії залишався рівним, хоч усередині все кипіло, — те, що сталося десять років тому, закінчилося саме тоді. “Нас” більше не має. Ми обидва це знали, просто не хотіли прийняти.  І повір, той поцілунок нічого не змінив. Це була помилка. Моя так само, як і твоя.

— Помилка? — він гірко всміхнувся, і Вікторія навіть крізь телефон чула, як він нервово вдихає повітря. — Може, для тебе. Але для мене — ні. Я був на емоціях, я не знав, що роблю, але… я не можу просто поставити крапку, розумієш?

Вона закусила губу, намагаючись не зірватися.

— Я можу. Бо вже зробила це. Я не хочу, аби ти приїжджав, Тимуре. У мене є життя. Є люди, з якими мені добре, і я не хочу нічого ускладнювати.

— То не ускладнюй, — він заговорив м’якіше, майже благаючи. — Я не приїду без твого дозволу. Але дозволь хоча б зустрітися. Якщо не я приїду у Львів — приїдь ти в Краків. Хоч на день. Я не хочу більше сварок, я хочу, щоб ми просто поговорили. Спокійно. Як дорослі люди.

Вікторія мовчала. У голові гуділи думки. Вона знала, що йому потрібно лише закрити гештальт, зрозуміти, що між ними нічого немає і бути не може. Але вона боялася, що будь-яка зустріч створить хаос у її житті. Зараз, коли в неї нарешті почало складатися щось важливе з Назаром, будь-яка зайва тінь із минулого могла зруйнувати крихку рівновагу.

— Чого ти хочеш від мене, Тимуре? — тихо запитала вона. — Навіщо тобі все це?

— Хочу зрозуміти, що ми дійсно в минулому, — його голос знову зірвався. — Хочу вибачитися за те, що тоді не став поруч, коли ти найбільше мене потребувала. Я був хлопчиськом, який слухав маму і боявся їй перечити. А тепер розумію, що зрадив не лише тебе, а й себе.

Слова про матір боляче вдарили Вікторію. Виходить, усе тоді вирішила не доля, не він, а його мама. І він навіть не спробував боротися. Її серце стиснулося від образи, але вона стрималась. Немає сенсу вголос говорити те, що давно сказала собі всередині: слабкодухий чоловік їй не потрібен.

— Я подумаю, — нарешті відповіла вона. — Але нічого не обіцяю.

— Дякую, — він полегшено зітхнув, — цього достатньо.

Вони попрощалися, і коли Вікторія відклала телефон, то довго стояла на вулиці біля під'їзду, не в змозі рушити з місця. У грудях все ще гуло від гніву й розчарування. Але вдома на неї чекав Артем. Її маленьке диво, сенс життя, причина, чому вона тримає дистанцію від будь-якого чоловіка. Навіть від Назара. Бо тепер, коли на кону не лише її почуття, вона мала бути обережною.

Вона тихо відчинила двері квартири,і, побачивши Артема, який, сміючись, щось розповідав бабусі, раптом відчула, як напруга, що стискала її протягом усього дня, трохи спала. Він був її безпечним місцем, її опорою, хоч і не усвідомлював цього. 

Вони повечеряли разом. А потім Артем із захопленням розповідав про нову гру, яку вони з друзями придумали в селі, і Вікторія ловила себе на тому, що слухає його впівухо, проте щиро посміхається, наче намагається сховати власний біль за звичним материнським теплом. 

Пізніше, коли син пішов у кімнату почитати комікс, а мати залишилася на кухні, Вікторія теж повернулася туди з чашкою чаю, сподіваючись бодай на кілька хвилин побути у тиші. Але тиша швидко заповнилася її власними словами. Вона розповіла матері, як саме пройшла їхня поїздка до Києва, про зустріч із Тимуром, про те, як він намагався повернути минуле, і про свій страх, що Артем досі не знає, хто його батько. Вона не приховувала свого сум’яття і вперше за довгий час дозволила собі бути слабкою поряд із матір’ю. Бо просто не знала, яке рішення буде правильним.

Мати уважно слухала, не перебиваючи, лише зрідка кивала, а коли Вікторія, стискаючи в долонях чашку, тихо промовила, що, можливо, настав час розповісти Артемові правду про його батька, у її погляді з’явилася глибока задумливість. Вона не поспішала з відповіддю, зважувала кожне слово, а тоді м’яко сказала:

— Артем має право знати правду, але говорити йому про все слід лише тоді, коли ти сама будеш готова відповісти на його запитання без страху і без образи. І вирішувати тобі, бо ти його мати  і лише ти відчуває момент, коли Артем буде готовий почути і зрозуміти. 

— Я сподіваюся, що ти маєш рацію, — стишено мовила Вікторія, обіймаючи матір. Її любов та підтримка завжди надавали Вікторії сили йти вперед. І для свого сина вона теж хотіла бути такою матір'ю.

Після цієї розмови на душі стало трохи легше, ніби хтось обережно прибрав частину тягаря, і коли пізніше Вікторія зайшла в кімнату сина, щоб побажати йому на добраніч, він обійняв її міцно і щиро, як завжди, і прошепотів, що любить її найбільше у світі і вона остаточно розслабилася.