-24-

Опинившись вдома, у своїй спальні, Вікторія одягла піжаму та всілася в ліжку. Взяла до рук телефон про котрий забула на весь вечір в ресторані та з сумом побачила повідомлення від незнайомого номеру. Вона вже наперед знала, хто їй пише, тільки не розуміла “для чого”. Їй здавалося, що вони все обговорили принаймні вона висловила все, що хотіла і послала Тимура з його вибаченнями під три чорти. Вони їй не були потрібні, як і чоловік, котрий за десять років так і не зрозумів, що хоче від життя. А всидіти на двох стільцях вона б йому не дозволила. Тому і промовчала про сина, коли він звинуватив її у зраді та з впевненістю заявив, про те, що її провина не менша у їхній розлуці. 

Можливо, то було не правильно і дещо егоїстично, зрештою — він батько. Та Вікторію спіткала думка “А чи потрібен її синові такий батько?”. Чого він зможе його навчити? Як порушувати обіцянки? Чи як ображати дівчат? Ні, Артему такого батька не треба. Так вона вирішила, взяла на себе цю відповідальність і так буде доти, поки син сам не поцікавиться, хто його батько. 

Та попри все, Вікторія відкрила повідомлення і втомлено зітхнула. В її житті й так творився повний хаос до недавніх днів і їй сто відсотків не був потрібен ще один каталізатор. А Тимур, він наче не чув і не бачив нічого та нікого довкола себе. Неначе, враз побачив стару забуту іграшку і вирішив побавитися. Принаймні, вона так себе почувала і це огидне відчуття псувало не лише настрій, а й хороші спогади про їхнє спільне минуле. 

Після цієї неочікуваної зустрічі в Києві, Вікторія наче прозріла. Вона побачила зовсім іншого Тимура і не розуміла, чи то його так змінили десять років життя, чи він завжди таким був? А може він прикидався? Можливо, вона була закохана та сліпа і не бачила його недоліків, адже у підлітковому віці мало думаєш про щось крім метеликів в животі. 

Вона вкотре прочитала його повідомлення та вже збиралася відповісти щось гидке та лайливе, як телефон блимнув і вона отримала ще одне повідомлення. Воно було від Назара. Він бажав їй гарних снів та дякував за вечір. Це було так неочікувано та приємно, що Вікторія вкотре за день відчула себе щасливою. Вона приклала телефон до грудей, поклала голову на подушку і так і заснула, залишивши Тимура не лише без її гнівних фраз, а взагалі без відповіді. 

****

Коли Артем переступив поріг квартири, запах яблучного пирога вдарив у ніздрі. Він радісно усміхнувся та закричав:

— Ма! — кинувши рюкзак на підлогу в коридорі він підбіг відразу на кухню. Там на нього вже очікувала Вікторія, котра з самого рання готувалася до приїзду сина. Спеціально для зустрічі з ним, вона попросила пересунути її графік на дві години пізніше. 

Тільки-но Вікторія встигла розгорнути руки, як її дев’ятирічний син, неначе той вихор  влетів до кімнати та вп’явся в неї обіймами, теплими, трохи шорсткими — пахучими пилом дороги й бабусиними смаколиками. Вони у неї були чудові та смачні. 

— Я скучив! — бурмотів Артем, зарившись носом їй у шию. Він любив бабусю та село, але вдома, з мамою, завжди краще. 

— І я скучила, мій хлопчику. Дуже. Як тобі село?

Вікторія розімкнула обійми та випустила сина. Він сів відразу за стіл, вже наперед знаючи, що на нього очікує справжня смакота. Бо кожне його повернення з села, для Вікторії, було, як свято.

— Круто! — вигукнув малий, нетерпляче очікуючи на їжу, — Я змайстрував страхопудало разом з хлопцями, і ми були на ставку і на річці, і в лісі, а ще ми ловили жаб! І бабуся дозволила мені їсти морозиво навіть на сніданок! Ну, один раз, було, — вже тихіше додав, зиркаючи на бабусю. 

— О, бабуся порушила правила? — усміхнулася Вікторія, підморгнувши жінці, яка тим часом ставила сумку, повну смаколиків з села біля шафи. 

— Внучкові ж можна все, — тихо зітхнула мама Вікторії й підійшовши до внука, погладила його по голові.

— Ну так, ну так. Внуків же більше люблять та балують, аніж дітей. 

— Не знаю за інших, а цього точно, — відповіла їй матір,— Тобі допомогти?

Вікторія поставила на стіл тарілки, виделки та чашки. 

— Та ні, я все вже приготувала. Будемо святкувати повернення мого янголятка, — вона поцілувала сина в маківку й пішла до плити, аби витягнути пиріг та поставити його остигати. 

— Гаразд, — матір Вікторії вмостилася на стільці поруч із внуком, — Ми теж смаколиків привезли. Все своє, з села. 

— Та бачу! — смішкувато відповіла вона, бо знала, що матір притягне щось. Вона інакше не вміла. Любила і Вікторію, і Артема більше за життя і завжди їх підтримувала та догоджала їм. Особливо тоді, коли чоловік перебував на заробітках, а вона лишалася сама самісенька на господарці. 

Після сніданку, Вікторія дала сину завдання на день — поприбирати в його кімнаті та прочитати один твір, поцілувала матір в щоку та пішла на роботу. Сьогодні у неї, як і весь наступний місяць було чимало завдань і вона хотіла виконати їх бездоганно. Бо хоча б десь і в чомусь у неї був порядок та стабільність. Не те, що в особистому житті. 

Щойно вона переступила поріг офісу, як на телефон прийшло чергове повідомлення від Тимура. Він грозився приїхати до Львова, якщо вона не відповість на його писанину. Вона гірко зітхнула. І знову цей шантаж. Чому? Де були її очі та вуха десять років тому? Яка ж вона була дурна та наївна.