-23-

Вікторія саме завершувала редагування макета, коли у дверях офісу з’явився Назар. Він не подзвонив, не написав, а просто зайшов — упевнено, спокійно, зі звичною вже їй усмішкою.

Вона здивувалась, але не розгубилась. Можливо, він зовсім не до неї, а у справах, а вона вже нафантазувала собі. Один спільний сніданок ні до чого не зобов'язує ж.

— Схоже, твоя фірма мене підсадила на консультації, — сказав він замість привітання, — Можна тебе на хвилинку?

— Якщо ти знову про каву, то я вже замовила чай, — жартома відповіла вона, встаючи з-за столу.

— Цього разу не кава, — його погляд став серйознішим, — Сходиш зі мною на вечерю?

Вона здивувалась, але не зніяковіла. Вперше за довгий час їй не хотілося тікати від запрошення. Назар їй подобався, як людина і з ним було легко та весело розмовляти на різні теми. 

— Вечеря звучить добре. Сьогодні?

— Якщо в тебе вільний вечір.

— Вільний до завтра, бо мій син повертається з села, — сказала вона швидко, інстинктивно — якось між словами, сама не зовсім усвідомлюючи, що щойно зізналась. Бо, можливо, варто було почекати з такими одкровеннями. Або ж… буде, що буде. 

Назар не моргнув і переляку на його обличчі не було. 

— Син? — запитав м’яко.

— Так, син. Його звати Артем і йому дев’ять. Зараз він на канікулах у моєї мами, але вже завтра буде зі мною, — мовила вона, оглядаючись чи ніхто не слухає їх, — Я мала сказати раніше, просто, я не думала, що це кудись зайде. І якщо для тебе це — межа, краще знати одразу.

Він подивився на неї довше, ніж зазвичай та у погляді не було ані здивування, ані розчарування.

— Вікторіє, я не здивований, що в такої цікавої жінки є минуле. Це логічно. І це не лякає мене. Навпаки, мені хочеться дізнатися більш про тебе і про твого сина. 

Вона мовчала кілька секунд, наче намагалася зрозуміти, чи почуте реальне. Бо не раз вже було так, що дізнавшись про малого, чоловіки припиняли спілкування з нею. 

Її серце билося швидко, але цього разу не від тривоги, а від чогось теплого, глибшого.

— У тебе є діти? — запитала вона тихо.

— Так, є син і донька. Вони живуть у Франції з моєю колишньою дружиною. Я не ідеальний батько, та стараюся бути поруч настільки, наскільки дозволяє відстань. 

— Розумію, — Вікторія зітхнула. — Тоді вечеря, сьогодні. 

— Чудово, — його погляд став ще теплішим, — Я по тебе заїду о сьомій.

— Домовились.

Назар заїхав за нею о сьомій, як і домовлялися, не змушуючи її хвилюватися зайві хвилини. І щойно на телефон прийшло повідомлення, що таксі вже чекає, Вікторія швидко взула босоніжки та взявши сумочку, поспішила на зустріч.

Назар чекав її на вулиці біля авто з букетом червоних троянд. Коли вона підійшла, він вручив їй квіти та поцілував в щоку, ледь притримавши її за лікоть. Потім допоміг сісти в таксі та зайняв місце пасажира поруч. Назвав таксисту адресу ресторану та пристебнув собі та Вікторії паски безпеки. 

Вони вечеряли у затишному ресторані готелю, де зупинився Назар. За вікном розливалось тепле місто, а всередині панувала тиха музика й аромат запеченої риби з лимоном.

— Артем — це ім’я. А який характер? — запитав Назар, коли офіціант забрав тарілки.

— Малий — справжній вогонь. Любить все випробовувати, ставити під сумнів і інколи доводити мене до сказу. 

— А ти?

— Я? Я люблю його безмежно і навчаюся бути мамою щодня. Іноді мені здається, що він мудріший за мене.

Вікторія обожнювала сина і з радістю ділилася його досягненнями та тішила своє материнське серце. Однак, одиниці були готові слухати про чужу дитину. Благо, Назар виявився хорошим співбесідником та терплячим. 

— А що з його батьком? — вона знала, що це питання прозвучить та все одно не була готова відповідати, хоча й варто було.

— Різні погляди на життя. Ми більше не перетинаємось, — зрештою промовила, відвівши погляд. Згадувати Тимура та роки безглуздих страждань їй не хотілося. Зовсім..

Назар не розпитував далі про колишнього, зрозумівши, що для Вікторії ця тема надто болюча. І хоч вона намагалася сховати правду за усмішкою, він все ж помітив в її очах сум. 

— Артему пощастило з мамою, — сказав він, дивлячись на неї. І це було сказано щиро та з теплом, без пафосу та банальної брехні, аби завоювати жінку, котра сподобалася. Назар справді так думав. 

Вікторія глянула на Назара та кивнула. Його слова були приємними, солодкими, як мед і несподівано глибокими та щемливими. Вона так давно не чула нічого подібного і ще довше не вірила, що заслуговує. Бо страх бути недостатньо хорошою матір'ю переслідував її весь час. 

Коли вони розплачувались, Назар запитав:

— Можна буде якось познайомитись з Артемом?

Вікторія зупинилася, глянула на Назара так, наче вперше побачила.

— Це залежить, — мовила. 

— Від чого?

— Не від чого, а від кого, — усміхнулась вона.

— Якщо Артем погодиться? Багатьох вже забракував?

Вона не відповіла, а просто кивнула. І цього було достатньо для обох. Поки що 

Назар провів її до таксі, не поспішаючи. Вечір здавався затишною історією, яку хотілося продовжити, але не зіпсувати поспіхом та банальностями. 

— Дякую за довіру, — сказав він на прощання.

— Дякую, що не злякався, — відповіла вона. — Це вже великий плюс.

Назар усміхнувся і цього разу це було зовсім інакше. Не, як незнайомець, друг чи звичайний перехожий, а як чоловік, який справді хоче бути поруч. І не тільки на словах.