-22-

Наступного дня Вікторія повернулась у звичний ритм: дім, робота, електронні листи, планування. Після кількох днів емоційної нестабільності ця передбачуваність навіть тішила і давала відчуття впевненості в тому, що все повернулося на свої місця. Рутина обіцяла їй ту стабільність, котрої так не вистачало останні дні і надію, що вона не втратила своє теперішнє, поки ганялася за минулим. 

А ще її радував той факт, що вона нарешті вдома. І її більше не турбуватимуть привиди з минулого. Хоча й кілька повідомлень від Тимура вона все ж отримала після того вечора, але на жодне так і не відповіла. Банально, вона їх не читала, а відразу видаляла. Всі, окрім першого, але тоді вона ще не знала, кому належить невідомий номер. А коли зрозуміла, то її охопила лють, адже вона чітко дала зрозуміти, що не бажає мати нічого спільного з ним, більше ніколи. 

Вікторія зайшла в переговорну з ноутбуком. Начальник хотів представити новий проект та презентацію до нього. Вікторія гадала, що у них новий клієнт, а виявилося, що клієнт то вони. Начальник почав розповідати про ремонт у офісі і тоді Вікторія обвела поглядом залу та помітила знайомого незнайомця на іншому кінці столу. Це був Назар. Той самий Назар, що архітектор. 

Він теж побачив її та усміхнувся.

— О, привіт, редакторко. Виявляється, світ справді тісний.

Вікторія злегка здивувалась, але стримала усмішку бо ж вони були не одні у приміщенні. 

— Більше схоже на долю, ніж на випадковість, — пожартувала її колега, котра вже встигла почути розповідь Вікторії про симпатичного чоловіка з поїзда. 

Вікторія вдала, що не почула, а Нараз ще ширше усміхнувся та перевів погляд на екран. Там транслювали його ідеї ремонту офісу та деякі вже готові зображення, зроблені спільно з дизайнером інтер'єру. 

Аби не показувати своє хвилювання, котре раптово охопило її, Вікторія знайшла вільне місце і також спрямувала свій погляд на екран, уважно слухаючи начальника. Хоч сенс слів до неї не відразу доходив. І час від часу вона повертала голову назад, аби глянути на Назара і щоразу натикалася на його теплу усмішку. І це чомусь бентежило її. 

А коли презентація закінчилась, Назар затримався, пропускаючи всіх вперед і дочекавшись, коли Вікторія порівняється з ним, мовив:

— Пропозиція про каву все ще в силі. Можливо, завтра вранці?

— Завтра? — Вона на мить замислилась. — Звучить, як… — вона вже хотіла відмовитися, але вчасно опанувала свій легкий мандраж, — Звучить, як гарна ідея, я згідна. 

— Тоді, до зустрічі, Вікторіє. Я заїду за тобою, лише скинь адресу на мій номер. 

Вона кивнула і він пішов. 

Вікторія залишилась наодинці в кімнаті, дивлячись на двері, що зачинились за ним, з усмішкою. Не такою, як раніше — не захисною, не втомленою, а справжньою. Вперше за довгий час їй було цікаво та легко. І так по-іншому, ніж із Тимуром.

Решту дня Вікторія займалася редагуванням статті для онлайн видання, та корегувала свій графік на наступний тиждень. І лише час від часу, зовсім трішечки, згадувала про завтрашню зустріч. Чи варто їй очікувати чогось особливого від зустрічі, вона не знала, але хвилювання все ж відчувала. І таке, неначе вперше йшла на побачення. 

Але ж це не побачення! Не справжнє. А просто попити кави… — подумки переконувала себе вона, але так і не змогла вгамувати власне серце. Передчуття чогось нового та особливого точилося в її душі ведучи бій з голосом розуму. 

— Це не побачення! — чітко повторила своєму відображенню Вікторія вранці, збираючись на роботу. Вона вдягнула легку літню сукню бірюзового кольору, босоніжки на невеликому підборі, а на шию начепила одну із улюблених підвісок. Волосся вона зібрала та заколола ц гульку, підмалювала очі та на вуста нанесла блиск. Доповнила образ духами, котрі їй подобалися останні п'ять років. 

Та не встигла вона вийти за двері, як хтось постукав. Вікторія зробила крок назад, до дзеркала на шафі і оглянула себе ж ніг до голови. Виглядала гарно і стримано, майже, як на вихід з подругами.

— Привіт, — мовила Вікторія, відкриваючи двері своєї квартири. На порозі стояв Назар з пакетиком в руках та підставкою на котрій були дві кави. По напису на стаканчиках вона зрозуміла, що один був для неї.

— Доброго ранку. Сподіваюся, що не налякав тебе своїм візитом. І випереджаючи твоє наступне питання, скажу, що не слідкував за тобою. Адресу дізнався у твоєї  колеги.

— Я здогадалася, що хтось мене здав, — вона усміхнулася та запросила його увійти, — Та й ти не схожий на маніяка чи сталкера.

— Зовсім-зовсім не схожий? — лукаво дивлячись на неї, поцікавився Назар. Він вже встиг зняти взуття та у білосніжних шкарпетках пройтися до кухні за Вікторією.

— Ну може трішечки… — жартома мовила вона, — Бажаєш перелити каву у чашки? 

Назар поставив пакет та стаканчики на стіл, а сам сів на стілець. 

— Можна. І стакан води попрошу. 

— Звісно. 

Вікторія метушилася на кухні, дістаючи то чашки, то стакан, то наливаючи воду. Вона хвилювалася, адже в її дома, на цій кухні ніколи не було стороннього чоловіка. 

Такого чоловіка! — лунало в думках, адже Назар виглядав надто уважним, ввічливим, стриманим, зрештою — ідеальним. А це означало, або те, що їй невимовно пощастило, або ж в цій бочці меду схована ложка дьогтю і вона просто ще не знайшла її, — А що якщо він дійсно маніяк?

Поставивши все необхідне на стіл, Вікторія теж присіла. Перелила собі каву у чашку і з задоволенням поринула у світ насолоди.

— Капучино з карамельним сиропом, звідти ти дізнався?

— Звідки й адресу. Сподіваюся, ти не сваритимеш свою колегу, вона мені дуже допомогла, — Назар витягнув з пакетика двв круасани та виклав на тарілці, котру подала Вікторія, — Ось цей з малиновою начинкою, як ти любиш. 

— І це ти дізнався, — усміхнулася вона, — Що ще вивідав про мене? Вага, зріст та номер рахунку? 

— Чи є у мене шанс з такою жінкою, як ти?