-21-

Вікторія не любила довгі переїзди. Але цього разу поїзд був якимось іншим — тихим, майже затишним. Вона зайняла своє місце біля вікна, поклала сумку на полицю й приготувалася до самотніх кількох годин роздумів. Взяла до рук книжку, яку прихопила про всяк випадок з собою та зручно вмостившись, дивилася, як місто зникає за вікном. Місто, котре вона щиро любила, котре було її домом, місцем її зростання та розвитку, а нині залишалося містом - спогадом. Подумки, вона прощалася і з Києвом і з Тимуром і своїм минулим, котрим більше не хотіла жити. 

Та не встигла вона розгорнути книжку, як до її купе зайшов чоловік. Темне волосся, теплий погляд, сорочка кольору кави з молоком і втомлена, але щира усмішка. Він виглядав доволі симпатичним та привітним. 

— Привіт. Я здається, тут сидітиму. Можна? — Він кивнув на вільне місце навпроти.

— Так, звісно, — Вікторія посміхнулась у відповідь, та опустила погляд у книгу. 

Проте, чоловік явно не був налаштований на німі посиденьки і влаштувавшись на своєму місці, запитав:

— Їдеш із подорожі чи додому? — Вікторія була змушена відірвати погляд від книги, і глянути на співрозмовника. В його очах миготіла цікавість. 

— Додому. Була на весіллі у подруги. — коротко відповіла, гадаючи, що на цьому їхня розмова і завершиться. 

— Звучить весело, — далі мовив він. 

— Місцями, — відповіла Вікторія і усміхнулася трохи загадково, бо лише вона знала, як насправді весело їй було. 

— Я — Назар, — подав руку незнайомець.

— Вікторія.

Його велика тепла долоня стиснула її пальці впевнено, але без тиску. І така звичайна дія, на перший погляд, змусила її серце, раптом, зробити зайвий удар, а в грудях щось затріпотіло, даруючи відчуття чогось нового та незвіданого. 

Вони разговорились неспішно: без напруги між ними, без натяків чи двозначностей. Просто — двоє незнайомців, які вирішили зробити подорож приємнішою і заодно згаяти час. 

— Я архітектор. Часто їжджу по Україні — об’єкти, консультації, зустрічі. Цього разу — Львів. Маю домовленість із фірмою щодо редизайну їхнього офісу. А ти? — Назар виявився відкритою та прямолінійною людиною, і говорив багато, не соромлячись. 

— Я редакторка і працюю з текстами для інших фірм, сайтів і так далі. Іноді працюю з дому, іноді в офісі. Все залежить, який масштаб роботи та дедлайн. 

— Цікаво. Любиш свою роботу?

Вона замислилась, адже колись мріяла писати власні тексти, а не правити чужі чи писати для інших, за інших і тому подібне. Але життя круто змінилося, коли вона завагітніла і обирати довелося між “хочу” і “треба”. Саме тоді копірайтинг став її спасінням і швидким заробітком. А потім Вікторія втягнулася і знайшла в цьому щось своє — цікаве та корисне. 

— Люблю, бо слова — це моя територія. Іноді, і моя фантазія. 

— І межі ти там встановлюєш сама?

— Саме так, — серйозно відповіла вона, а він засміявся. Так тепло та щиро, що вона не могла не відповісти тим же.

— Мені подобається твій погляд на речі.

— А мені подобається те, що ти не говориш банальностей. Зараз це рідкість. Бо всі намагаються…

— Сподобатися?

— І це теж. 

— У мене немає на меті вразити когось. Просто хочеться добре провести час. Мовчання іноді втомлює. 

Вона кивнула і вони продовжили розмову. Вони говорили про міста, про улюблену музику, каву, яку не можна пити після дев’ятої вечора, про книги, які хочеш перечитати, але не маєш часу і ще багато про що цікаве їм обом. Говорили багато, а здавалося, що наговориться не можуть. Наче ті старі друзі, котрі зустрілися раптово і мають купу новин один для одного. 

Коли поїзд почав сповільнювати хід біля Львова, Вікторія зловила себе на думці, що не хоче, аби розмова закінчувалась. Бо так легко та весело в компанії незнайомого чоловіка їй давно не було. І це безумовно радувало. 

— Дякую за компанію, — сказала вона, коли вони обоє вийшли на перон.

— Навзаєм. Це була найприємніша дорога за останній місяць. 

Він дістав візитку та подав їй. 

— Якщо захочеш кави — я знайду час. Буду у Львові ще кілька днів. 

Вікторія взяла картку, кивнула і поклала її до сумочки. 

— Побачимось, Назаре.

— Сподіваюсь, — посміхнувся він та пішов ловити своє таксі.