-20-

Її думки більше не плутались. Тиша в голові була не гнітючою, а майже благословенною і на серці було легко та майже радісно. 

Сидячи з чашкою кави на підвіконні, Вікторія вдивлялася в місто, яке колись було домом, а тепер — просто зупинка на шляху до щастя. І нарешті їй прийшла думка, що це кінець, що її щастя ще попереду, варто лише бути терплячою та слідувати за мрією. І вірити в себе. 

Вона усміхнулась.

— Дякую, Тимуре, — прошепотіла, — за те, що цього разу не прикидався кимось іншим. Тепер я точно вільна.

Після того, що він їй вчора наговорив Вікторія знала одне — це кінець. Інакше і бути не могло. Мало того, що він поліз до неї цілуватися, знову, не розібравшись толком ні в чому, не поговоривши про важливе, про те, що сталося десять років тому, так ще й звинуватив її у зраді. Він і бровою не повів, а так впевнено говорив про те, що бачив її з якимось бахуром, звинувачував у невірності та інфантильності і що вона мала б страждати і шукати його, а не починати нові стосунки відразу. 

Почувши це, Вікторії здалося, що на неї висипали відро з помиями. Було гидко і невимовно боляче чути таке від людини, котру кохала і через яку стільки років страждала. Але  й була гордість, яка знала правду і не могла дозволити створювати її біль та пожертву через самообман інфантильного підлітка, котрий так і не виріс. І не навчився відповідальності. 

Ближче до обіду їй зателефонувала Ілона, аби дізнатися, як справи. 

— Ну, як ти? — голос був теплий, але звучав трохи стривожено.

— Добре, — щиро відповіла Вікторія, — Уже добре.

— Ви з Тимуром… 

— Говорили, хоч я і не почула те що хотіла. 

— Тобто?

— Довго розповідати, але скажу одне, я рада, що приїхала на твоє весілля і нарешті змогла закрити двері у минуле. Мені було це потрібно. 

Ілона мовчала кілька секунд, а потім прошепотіла:

— Я рада, що ти змогла. Я дуже хвилювалася, коли запрошувала тебе, але й не запросити не могла. 

— Ілоно, все чудово. Справді. Давай сходимо на каву перед тим, як я поїду і я тобі все розповів. 

— Звісно. Я з радістю. 

Вони зустрілися у затишній кав’ярні з видом на старий сквер. Обоє були трохи втомлені, але щасливі по-своєму. Ілона світилася від щастя після весілля, а Вікторія раділа своєму прозрінню. Хоч воно й було неприємним та схожим на холодний душ, все таки це подарувало їй полегшення. Вона нарешті змогла подивитися на ситуацію зі сторони та зрозуміти, що варто рухатися далі, залишивши минуле у минулому. 

— Що будеш робити далі? — запитала Ілона, крутячи ложечку в капучино.

— Жити, — всміхнулась Вікторія, — І насолоджуватися життям, яке маю. 

— Приїдеш ще? — з теплом мовила Ілона, — Я  б дуже хотіла, аби ми бачилися частіше. У мене ж так мало рідних людей. 

— Якщо запрошуєш в гості, то обов’язково. Або ж ви до нас.

— З радістю! І можливо наступним ми організуємо твій дівич-вечір? — підморгнула вона. 

Вікторія теж відровіла усмішкою, адже їй би цього дуже хотілося. Вона втомилася бути такою одинокою та страждати через те, що, як виявилося, було обманкою, ілюзією в яку вона сама хотіла вірити. Бо Тимур якого вона кохала і якого чекала — не прийшов. Його просто не існувало. А все, що було — лише дитяча закоханість, котра не змогла вижити в суворих реаліях дорослого життя. 

Вони з Ілоною ще трохи погомоніли, пригадуючи щось з дитинства та підліткового віку, а тоді обійнялися та попрощалися. Ввечері Вікторія планувала повертатися до Львова та свого життя, котре до цього часу не надто цінувала. А дарма. 

Виявляється у неї було все і навіть більше, ніж треба для тихого та щасливого життя. А вона гналася за привидами минулого і будувала замки з піску, котрі сама ж боялася зруйнувати. Тепер же їй було соромно перед самою собою, що стільки часу витратила на почуття, котре не варто було її страждань. 

На вокзалі було гамірно. Люди метушились, гучномовець оголошував прибуття потягів, хтось поспішав, хтось сидів на валізі, попиваючи каву.

Вікторія купила квиток на вечірній потяг до Львова й сіла на лавку біля платформи. Поряд присіли двоє підлітків. Він був у футболці з якимось супергероєм, а вона в легкій сукенці, з червоним рюкзаком на плечах і трохи заплаканими очима. Вони трималися за руки і ніжно дивилася один на одного.

— Пиши мені, добре? — шепотіла дівчина, стримуючи сльози. Вікторія не хотіла підслуховувати, але молоді люди надто близько присіли. Не стала б вона закривати собі вуха. 

— Щодня. І взагалі… я приїду наступними вихідними, обіцяю, — відповів він, тягнучи дівчину у свої обійми. 

— Не забудь, — додала вона

— Ти — в мене в голові і в серці. Завжди.

Вікторія усміхнулась, але ця усмішка була з ноткою суму. Ця сцена двох незнайомих підлітків розчулила її до краю і злегка защемило в грудях, але… по-іншому. Не так, як до цієї поїздки у Київ. Їй більше не боліло: більше не хотілося думати про минуле, чіплятися за спогади, проживати їх та чекати зустрічі з тим, хто розбив її серце та мрії. 

І саме в ту мить задзвонив телефон.

— Привіт, мамо.

— Як ти, сонце?

— Добре.

— Справді?

— Так, — і мовила щиро, — Ти була права, мамо.  Мені треба було зустрітися з ним, подивитися в очі і зрозуміти, що як раніше вже не буде та відпустити. І я відпустила. Минуле залишилось у минулому.

На тому кінці дроту мама помовчала, а потім сказала:

— Я горджусь тобою. Ти надзвичайно сильна дівчинка і обов'язково будеш щасливою. Повертайся додому, ми тут засумували за тобою.

Вікторія глянула на годинник на телефоні та мовила:

— До потягу кілька хвилин, то ж скоро побачимося. Поцілуй від мене Артема. 

— Обов'язково.