-19-

Наступного ранку Вікторія прокинулася пізніше будильника. Дозволила собі поніжитися в ліжку та впорядкувати думки. Після того, що відбулося вчора, їй була потрібна ця ранкова медитація. 

Зрештою, після всіх роздумів вона встала з ліжка, дібралася ванної та прийняла душ. Потім висушила волосся та одягнулася в легке літнє плаття і пішла готувати сніданок.

По дорозі на кухню, зателефонувала до матері та поговорила кілька хвилин з малим. Син був у захваті від якоїсь нової гри, що йому показав сусідський хлопчик і безупинну пояснював, що йому тепер потрібна така забавка. Вікторія погодилася придбати її, якщо малий за літо прочитає кілька історій зі списку. 

Поки заварювалася кава, Вікторія приготувала омлет та тости, нарізала овочі на салат. Розклала все на столі та почала снідати. В пам'ять врізалася вчорашня сцена: його руки, що так міцно стискали її талію, губи, що безсоромно цілували та серцебиття, котре перегукувалося з її власним. Це було справжнє божевілля. Неконтрольоване та руйнівне. І якби не гордість Вікторії, то хтозна-чим би усе закінчилося. 

— Відпусти! — рішуче мовила вона, розриваючи цілунок, — Негайно!

Тимур такого не очікував і на його обличчі промайнуло розчарування, стерши задоволену усмішку на раз. 

Він опустив руки та відійшов на кілька кроків назад. Дихав все ще переривчасто і погляд його затягло туманом жадання та Вікторії було байдуже. Вона не іграшка для його розваг. 

— А тепер іди, — ще впевненіше додала, навіть не знаючи звідки взялися сили. Адже сама, добровільно його впустила, а тепер проганяла.

— Але ж… ми не поговорили, — мовив він.

— І не будемо. Бо ти, Тимуре, не за тим сюди прийшов. 

Тимур скривився, наче отримав ляща, а можливо просто вона зачепила його самолюбство і тепер він не знав, чим відповісти. Тому Тимур мовчав. 

— Не знаю, що коїться у твоєму житті нині, що було десять років тому, але я не іграшка для забави. Хочу цілую, хочу обіймаю, а хочу взагалі викину. І якщо ти бодай краплю поважаєш все те, що між нами було колись, ти підеш і більше ніколи не шукатимеш мене. 

Вона дивилася на нього прямо, не боялася побачити роздратування чи гнів, а просто чекала відповіді. Тимур зітхнув, опустив погляд, наче те хлопча, котре розбило мамину улюблену вазу і стишено мовив:

— Гаразд, я піду, — промовив сухо, — ховаючи руки до кишень своїх джинсів. Вигляд мав винуватий, але її це вже не хвилювало. Сам винен, не мав чого лізти до неї без дозволу. 

— Чудово, — відразу сказала вона, не даючи йому часу передумати, — Де вихід ти знаєш. 

Вона обернулася до плити й взявши до рук полотенечко, стала протирати сліди кави, котру розлила. Вікторія сподівалася, що Тимур і справді піде, без скандалів та зайвих розмов, адже сьогодні він явно не був готовий до діалогу. Радше, він хотів потішити своє самолюбство та довести самому собі, а можливо і Вікторії також, що ніхто не може відмовляти йому. Або ж він просто бовдур, котрий вирішив, що статус “колишні” дає йому право лізти до неї з поцілунками. 

—  Вікі, пробач, мені шкода, — Вікторія слухала, але не оберталася, не хотіла більше їхнього зорового контакту. Бо зараз була така обурена, що тим поглядом могла і вбити, а могла і сказати зайвого. А потім шкодувати, бо постраждати може не лише вона, а й… 

— Дивний ти, Тимуре, — зрештою відповіла, не чуючи його кроків, що віддалялися. Все-таки він вирішив доконати її сьогодні, — Кажеш, що прийшов поговорити й перепросити, а натомість робиш те, чого не мав би робити. Потім вибачаєшся за це і знову коїш дурість. Ти суперечиш самому собі, а значить — твої слова не мають сенсу і м не можна вірити. 

Вона говорила, а сльози струмочком текли по щоках. Їй було боляче від кожного слова сказаного і того, що ніяк не могла вимовити. Вона хотіла закінчити цей безлад і навести порядок у своєму житті, але не знала як. 

— Так, вибач, ти маєш рацію. Просто я, — він зробив крок до неї та торкнувся рукою її плеча. Вікторія здригнулася, але не обернулася, — Я побачив тебе в тій сукні й згадав наш випускний, згадав усе, що було і… не стримався. Захотілося повернутися у минуле і знову відчути те, що ми втратили. 

Вікторія різко повернулася, поглядом змусила його відійти та забрати руку з її плеча.

— Втратили? Ми? — її голос був ламким та крихким, як лід на річці весною. 

— Звісно. І мені жаль. Якби я був сміливіше, а ти не зв'язалася з якимось… 

— Що? — перепитала майже пошепки. 

— Кажу, що якби міг, то повернув би час назад і все змінив, але знаю, що вже занадто пізно, — з сумом мовив, — Ми були молоді, наробили дурниць і все так круто змінилося в одну мить. 

Його слова вдарили болючіше за всі роки очікування на нову зустріч та тієї невідомості, котрою щодня жила.

— Ми? — перепитала, але то радше було риторичне питання, — Ми нічого не натворили. Це ти все зіпсував. Ти — в один момент зник. І не треба тут переносити провину на когось іншого.