-18-

Її руки тремтіли, а серце переривчасто гупало у скронях, а на очі навернулися сльози. Вона не знала звідки взялися сили, аби закриті ці двері, що зараз розділяли їх, але зачинивши їх легше не стало. Навпаки — все стало набагато гірше. Страх, біль, розпач і спогади — все накотило і душило. Вікторії здалося, що вона задихається й ось-ось втратить свідомість. Насправді ж вона просто не могла повірити в те, що довгих десять років не дозволяла собі жити, любити та бути щасливою через того, хто її не гідний. І вочевидь, ніколи гідним і не був. 

— Вікторіє, відчини… прошу, — прозвучало з-за дверей. 

Вона глянула у вічко і шумно видихнула. Тимур досі стояв на сходовому майданчику, тримаючи у руках величезний букет її улюблених квітів. Та радості нині вони не дарували. Радше — навпаки. Цей букет нагадував їй про біль, страх, переживання та надію, котру вкрали та серце, котре розбили. 

— Йди собі, — майже впевненим тоном відповіла, спостерігаючи за ним. Та Тимур не поворухнувся, продовжуючи поглядом пропалювати двері, що їх розділяли. 

— Я хочу лише поговорити, прошу, — наполягав він, — І не піду, поки ми не поговоримо. Я можу стояти тут, хоч цілу ніч, турбуючи не лише тебе, а й твоїх сусідів, — впевнено додав. 

Вікторія зітхнула. 

— Це шантаж. 

Вікторія продовжувала стояти за дверима та дивитися у вічко, але двері так і не відкрила. Вона вагалася між “хочу” та “не варто” і не знала, що обрати. Бо їй кортіло все-таки поговорити з Тимуром так сказати “на чистоту”, але водночас вона боялася, що він полізе цілуватися. А вона не зможе його зупинити. 

— Знаю, але інакше ти мене не вислухаєш. 

Він мав рацію. Вона б і зараз його не стала слухати, бо образа досі палала в ній і обпікала душу. Вона кілька годин проплакала, повернувшись додому і досі почувалася кепсько. Але дозволити Тимурові стирчати на сходовому майданчику та привертати увагу сусідів також не могла. Вони ще ті любителі попліткувати й вже завтра весь будинок знати про те, що якийсь мужик стовбичив під дверима її квартири. І хтозна, що ще вигадають та домалюють, аби доповнити фарбами їхню історію. 

— Заходь, — само собі не вірячи, вона відвикла двері та впустила його. 

Тимур відразу повеселішав та не втрачаючи й хвилини, зайшов. Вручив їй букет троянд та закрив за собою двері, повернув ключ у замку двічі. Вікторія покосилася на нього, але промовчала. Натомість вона розвернулася і пішла шукати вазу, аби поставити букет у воду. 

— Де кухня ти знаєш, — сказала, не обертаючись, — Зачекай мене там. 

— Гаразд. 

Вазу вона знайшла не відразу, адже за роки вже й забула, де останній раз її бачила А коли знайшла, то пригадала, на своє лихо, як колись Тимур подарував їй її перший букет. 

Це був звичайний день. Після уроків Тимур вирішив провести її додому, і Вікторія з радістю погодилася. Їй подобалося бути поруч з ним і хотілося цього з кожним днем все більше. Зазвичай їхній шлях до будинку Вікторії пролягав через парк, але цього разу Тимур повів її іншою дорогою, вважаючи, що так буде цікавіше та веселіше. І якимось чудом вони опинилися перед невеличким кіоском з квітами на розі вулиць. Вікторія задивилася на одну з композицій, що була у вітрині та навіть не помітила, коли Тимур зайшов та вийшов з магазину. Отямилася вже тоді, коли тримала в руках букетик ромашок. Він був чарівний. 

— Знаю, що ти любиш троянди, — мовив Тимур тоді, — Але вистачило кишенькових лише на це, — зніяковіло додав. 

— Мені подобається, — відповіла вона і поцілувала його у щоку, — Мені ще ніхто не дарував букети. 

— Добре знати, тепер буду дарувати частіше. 

Він обійняв її й вони продовжили шлях до її дому. 

Той букет ромашок довгий час був для Вікторії символом справжньої симпатії, ніжності та закоханості. Попри те, що вони не були її улюбленими квітами вона ще довго зберігала кілька голівок квітів у книжці. І щоразу дивлячись на них, вона відчувала радість та надію. Нині ж, тримаючи в руках букет розкішних троянд, її улюблених, Вікторія відчувала сум та тривогу. 

Зрештою, Вікторія набрала води у ванній та поставила букет на стіл у вітальні. Озирнулася на двері, що вели в коридор і зрозуміла, що боїться цієї розмови. Боїться, що минуле, котре ніяк не могла відпустити не просто ранить вкотре, а знищить її. А цього вона не могла собі дозволити, бо вдома на неї чекало маленьке сонечко. І йому була потрібна мама. Сильна, впевнена в собі, рішуча, а не та, що ночами плаче в подушку через одного пройдисвіта. 

До сьогоднішнього дня Вікторія вважала, що Тимур був, є і буде єдиним чоловіком у її житті, котрого так щиро кохала та котрий зумів зачарувати її. Та одна його фраза, одна насмішка змінили все, перекреслили роки любові та ніжності, що берегла у своїм серці усі ці довгі десять років. І для чого?

Вона почувалася розгубленою, а точніше — справжньою дурепою, бо марнувала життя на те, що було фальшивкою. Де справжній Тимур? Який він? Чи був він взагалі з нею чесним? А сьогодні? Це його справжнє обличчя?

— Вікторіє? — у дверях з'явилася темна маківка Тимура, а за мить і він сам. 

— Уже іду, — вона ступила кілька кроків йому на зустріч, — Чаю чи кави бажаєш? — запитала вже проходячи повз на кухню. Тимур йшов слідом і вона відчувала, як його погляд оцінююче ковзає по її фігурі. Це додавало бентеги моменту. 

— Від чашки кави не відмовлюся. 

Тимур сів на стілець, поклав руки на стіл і з інтересом спостерігав за рухами Вікторії, а в голові блукали найпікантніші думки та підштовхували його до дії. 

— Що ти… — слова Вікторії потонули в полоні його губ.