-17-

А нині Тимур сидів в номері готелю і згадував минуле. Все, що так довго намагався оминати подумки та що сьогодні накрило з головою. 

Він лежав на ліжку, дивився на стелю і не знав, що далі робити. Понад десять років жив без неї, вочевидь обманюючи себе, що так краще. Та краще не стало. Серце досі згадувало її, досі не зцілилося, а гнів та злість, що вона так швидко і так легко забула його — підривали мозок. І зрештою, він знову втнув дурницю.

Нахіба він запропонував їй розважитися? Та й ще й в такій зухвалій манері, неначе він король світу і їй було б за честь бути поруч з ним? 

Бовкнув дурниці, не розуміючи, що верзе, а тепер не знав, як загладити свою провину. Він же лише хотів підвести її та порозмовляти, як колись — без страху, без образ і без сторонніх поруч. Бо все-таки кортіло дізнатися, як складалося життя Вікторії: де працює, де живе і хто у неї народився. Але, порозмовляти не вдалося. Здебільшого з його вини, це Тимур розумів, але завжди є от те “але”. 

На тумбі біля ліжка завібрував телефон. Тимур неквапливо підвівся та взяв його до рук. Телефонувала матір. Вочевидь для того, щоб пожурити його, що вирішив пожити в готелі, а не у квартирі разом з батьками. Або ж, ще з якоїсь важливої для неї причини. 

Останні роки відносини з матір'ю у Тимура складалися найгіршим чином — вони один одного не розуміли. Чи то різниця у віці, чи його дорослішання повпливало, а знаходити порозуміння з ненькою він не міг.

Щоразу було якесь невдоволення з її сторони, щоразу їй чогось бракувало у його житті, або ж було забагато, або взагалі не так, як треба. 

Єдине, що на цей час її влаштовувало — це наречена Тимура. Агнія Василівна обожнювала майбутню невістку і нахвалювала її так, неначе це вона з нею живе, а не Тимур. З однієї сторони, він радів, що матір та кохана порозумілися, а з іншого — це виглядало якось занадто для нього. Але особливо значення він цьому не надавав. 

— Алло, — промовив втомлено, прикладаючи телефон до вуха. 

— Тимуре, як так, чому ти в готелі живеш? — послідувало одразу після майже не помітного “привіт”, — І чого приїхав сам? Де Аня? Я їй телефонувала, але вона була зайнята, аби порозмовляти, то я вирішила у тебе розпитати. Ви ж не посварилися часом? 

Тимур ліг назад на ліжко, впер погляд у стелю і просто слухав, що говорила матір, але сенсу того, що вона говорила він не розумів. Якийсь сум та втома заполонили його думки й все що він бачив перед очима — це сповнений образи та непорозуміння погляд Вікторії. 

— Тимуре, ти мене взагалі слухаєш? — суворим тоном мовила матір, коли він вчергове відволікся, пригадуючи дні своєї юності.  

— Слухаю, звісно

— І що я щойно сказала?

Тимур закотив очі та втомлено видихнув. Починається. 

— Слухай, мам, мені тут на другій лінії колега телефонує, мушу відповісти, бо поки я тут, вони там наламають дров. Я радий був тебе чути та перед поверненням до Кракова зайду на каву. Цілую, батькові привіт, — все це Тимур проговорив так швидко, як тільки міг і не дочекавшись материного бурчання, завершив виклик. 

Після Тимур пішов у ванну, прийняв гарячий душ, змиваючи з себе сліди останніх дурних вчинків та замовив вечерю в номер. Їсти самому чомусь не хотілося і він мимоволі дивився на годинник на телефоні, роздумуючи, чи не зателефонувати до Богдана та вмовити його взяти в Ілони номер телефону Вікторії. Як мінімум він мав би перепросити за те, що сказав сьогодні. 

Богдан відповів не одразу, а Ілона довго роздумувала, чи варто давати номер подружки Тимурові та зрештою погодилася. Як мінімум тому, що ці двоє мали про що поговорити і нарешті завершити багаторічні страждання. 

Отримавши номер Вікторії, Тимур відкрив віконце текстового повідомлення і набрав кілька літер, що склали просте слово “вибач”. А далі не знав, що написати, бо здавалося, що не вибери — все не те. Бо перепрошувати він мав не лише за сьогоднішні слова, а  й за все те, що і його досі боліло. Він не відпустив минуле, і чомусь підсвідомо бажав, аби  й Вікторія відчувала теж саме. Тоді, у нього був би шанс… Але для чого?! 

Тимур встав з ліжка на якому сидів та поспіхом перевдягнувся, аби вийти з готелю. В голові шуміло від думок, але це його не зупиняло. Він мав один єдиний шанс щось змінити, хоча б спробувати, аби й наступні десять років не шкодувати. Він мав перепросити по-людськи. Принаймні, він так планував. 

Опинившись в авто, він увів в навігатор адресу квартири, де жила Вікторія. Чомусь був упевнений, що вона саме там і зупинилася. Не в готелі, як він, не у родичів чи друзів, а вдома. 

Він мчав так швидко, як тільки міг. Боявся, не встигнути, хоч до кінця не розумів, що саме скаже і як. Біля одного з квіткових магазинів зупинився та купив найбільший букет троянд, який там був. Колись Вікторія обожнювала троянди й він сподівався, що й досі це не змінилося.

Спальний район, де проживала родина Вікторії, на його думку, зовсім не змінився, хоча й став чистішим та більш доглянутим. Припаркувавши автомобіль, він  взяв букет та пішов до під'їзду. Серце гупало у скронях, а страх дихав у спину та він не зупинився. Підійнявся на потрібний поверх та подзвонив. 

Якийсь час за дверима була тиша, а потім він почув кроки. Легкі, невпевнені, її. Тимур затамував подих, міцніше стиснув у руках букет і начепив на обличчя дурнувату усмішку. Двері прочинилися і на порозі з'явилася Вікторія.