-16-

Тимур добре пам’ятав той вечір, коли вперше сказав собі: треба почекати. Пам’ятав запах вологого повітря після дощу у чужому місті, маленьку кімнату в гуртожитку, де все його життя вміщувалося у дві валізи, і власний голос, який намагався переконати, що це правильно. Тоді Тимур щиро вірив, що це тимчасово, що рік чи два нічого не змінять, що він зможе повернутися за Вікторією і вони почнуть усе разом, вже більш підготовленими до життя. 

Спочатку все було навіть захопливо у новій країні: нові вулиці, нові знайомства, навчання, яке вимагало від нього всіх сил. Але десь всередині постійно звучав голос Вікторії, як тихий фон, і згадка про те, як вона сміялася, коли він тримав її за руку, як дивилася, ніби бачила в ньому щось більше, ніж він сам у собі бачив. Мабуть, так і було, бо більше жодна дівчина на ньому нього так не дивилася. І в очах жодної наступної він не бачив того ж захвату та щирості. 

Кожен вільний від навчання вечір Тимур будував плани: як знайде підробіток, як назбирає грошей, щоб Вікторія могла приїхати, як вони винаймуть маленьку квартиру, куплять дешеві меблі й разом робитимуть чай на старенькій плиті. Він малював це так яскраво, що майже відчував її поруч, якої з кожним днем так бракувало. Бо хоч навчання й вимагало зусиль, вночі та вранці він почувався самотнім, як в аудиторіях, де проходили лекції. Всі довкола були йому чужі, непривітні незнайомці і це гнітило. 

А потім до Тимура приїхали батьки. Він чекав на їхній приїзд із радістю, хотів показати місто, розповісти про успіхи, плани, поділитися ідеями про приїзд Вікторії. Він вірив, що вони його підтримають, і можливо, дадуть якусь пораду, де краще заробити швидко грошенят. Однак…

Щойно він почав говорити про Вікторію, не приховуючи, як сумує, і як планує забрати її сюди, матір подивилася на нього так серйозно, як дивилася, коли хотіла, щоб він зрозумів — це не обговорюється. 

— Але ж мамо! — запротестував Тимур, — Я уже дорослий і можу вирішувати…

— Що ти можеш? Що? — гнівно мовила вона, — Навчання оплачуємо ми, горбатимося день і ніч. Усе, що в тебе є теж ми придбали. Навіть, твої труси. 

— Ти перебільшуєш, мамо, — не такої підтримки очікував Тимур і був неприємно вражений, але стукнути кулаком по столу й образити матір не смів. Все-таки вона йому дала життя. 

Вона почала наводити аргументи та пояснювати Тимурові, чому його ідея погана. Вона запевнила його, що він та Вікторія ще такі молоді, недосвідчені, і безгрошів'я та побут зламає їхні світлі почуття. Вона доводила, що їм потрібен час, обом, аби закінчити навчання, отримати професію, знайти гідну роботу та тоді вже думати про щось серйозне. 

— А якщо вона завагітніє раптом? — напосідала мати на нього, — Ти про це подумав? Тобі ж тоді  доведеться кинути навчання, щоб працювати за двох, аби всіх утримувати. Ти забудеш про мрії та плани, котрі будував до нині. Подумай, синку, зараз не час. Почекай, якщо це твоє — нікуди не дінеться, — стверджувала матір і він послухав її порад. Повірив. 

Після складної розмови з ненькою, Тимур ще кілька днів обдумував ситуацію, бо вагався. Ходив колами містом, намагався знайти в голові причини, чому чекати — це справді розумно і знайшов, бо так було простіше, ніж піти всупереч батькам, ніж ризикнути всім. 

Одного вечора він сів за комп’ютер, і написав лист для Вікторії, де пояснював свій вчинок, просив зачекати та не ображатися завчасно на нього. Він навіть планував надіслати той лист, але потім забув. 

Зрештою, надіслав лише коротке повідомлення, що приїхати не зможе і що так буде краще для них обох. Він тоді з острахом чекав відповіді та своє повідомлення, обдумував, як заспокоїти Вікторію та не збожеволіти самому. Адже мусив бути дорослим, відповідальним, думати про їхнє майбутнє, однак, відповіді від неї він так і не отримав. І з того дня більше не отримував ні дзвінків, ні листів, нічого. 

І це було дивно. Бо Вікторія наче в одну мить викреслила його зі свого життя, навіть не потребувавши пояснень. Або ж не захотіла слухати його жалюгідні виправдання?

Перші тижні Тимур злився, що вона мовчить, потім ображався, а потім просто чекав. Минуло кілька місяців, і все, що залишилося, — це тихий біль у грудях і звичка щоранку дивитися на телефон, наче там могло з’явитися її ім’я. А коли минуло пів року, він зрозумів, що більше не витримує, що дуріє без її голосу, очей, сміху, без її дотиків та присутності. 

Того ж дня він взяв білет додому і на наступний день повернувся до Києва, взяв у квітковому на розі величезний букет її улюблених білих троянд і пішов до неї. Йшов швидко, з відчуттям, що от зараз усе виправить, що скаже: я був дурнем, я кохаю тебе, я більше ніколи так не зроблю. Я дурень, пробач мені, однак… На Тимура чекав сюрприз. 

Він побачив Вікторію з далекої відстані. Вона стояла біля кав’ярні з якимось хлопцем, сміялася, тримаючи руки на кругленькому животі. Він зупинився, немов уперся у стіну, і стояв, поки горло не обпалило гарячим металевим присмаком. Кілька секунд він просто дивився, намагаючись зрозуміти, чи це справді вона, адже міг помилитися. Він хотів помилитися та правда була жорстокою. Вікторія не чекала на нього, вона продовжувала жити далі. І вже була закохана в іншого. А потім Тимур побачив, як той хлопець нахилився і поцілував її у щоку, і зрозумів — так, усе правда. І це кінець. 

Він розвернувся, пішов у бік метро і дорогою кинув букет у першу ж урну. Не озирнувся. Лише відчув, як всередині щось хруснуло й осипалося. І з того дня він ніколи більше не шукав Вікторію, видалив її номер, всі повідомлення та спільні фотографії та почав життя з чистого аркуша. В новому місті, новій країні, з новими мріями та планами на майбутнє.