-15-

— Ти ніколи не вмів тримати язика за зубами, правда?

— Не вмів і не вмію, — підтвердив він, та потягнувшись вперед, відкрив дверцята для неї, — Сідай.

Вікторія стиснула губи докупи, озирнулась на дорогу, де була зупинка і зітхнула.Таксі ще не приїхало і додаток показував ще мінімум пів години очікування. 

Серце калатало, наче шалене і билося об стінки грудної клітки ритмічно і болісно, але вона таки сіла в авто Тимура. 

У машині було тісно та незручно, і  їй здавалося, що вона надто знаходиться близько до Тимура, бо могла чути, як б'ється його серце. Свого власного вона вже не чула  через гул думок у голові. 

Аби мінімізувати шанси на те, що Тимур побачить щось “своє” у її погляді, вона розвернулась до вікна, дивилась крізь шибку та мовчала. 

Тимур вів авто впевнено та спокійно, і теж мовчав. І на якийсь час між ними запанувала тиша. Вікторія зраділа і трохи розслабилася, відкинулася на спинку сидіння, прикривши повіки. За ніч вона так і не змогла виспатися.

— Ти як? 

Запитав Тимур і вона розплющила очі та глянула на нього. В його погляді була цікавість. 

— Нормально.

Їй не хотілося розмовляти, зовсім. 

— Чим займаєшся?

— Пишу для різноманітних агенцій, сайтів, іноді займаюся редактурою статей, книг. 

— А живеш де?

Вікторія відвернулася назад до вікна і тихо мовила.

— Наразі, я живу у Львові.

— Одна?

— Так, — вимовила якомога впевненіше, шкодуючи, що сіла в його авто. Краще б вона пішла пішки та уникнула цих незручних питань і таких же відповідей. 

Він мовчав кілька секунд, вочевидь обдумуючи почуте, а тоді задав ще одне питання:

— Заміжня?

Вікторія вдихнула повільно і так само повільно видихнула, обдумуючи, що краще — напівправда чи звичайна брехня. 

— Розлучена.

— Що сталося?

— Різні погляди на життя. 

— А конкретно?

Вона обернулась до нього.

— Ти серйозно?

— Так. Просто цікаво.

— Я не думаю, що ти маєш право питати. Ми десять років не бачилися. І, здається, зникла не я.

Тимур не відповів одразу. Здався на мить зосередженим на дорозі, а потім — без жодних емоцій — сказав:

— Я живу в Кракові. Бізнес, проєкти, подорожі. Саморозвиток, як то кажуть. Наречена — Анна. Розумна, красива, цілеспрямована. У нас восени весілля. Але, якщо ти не проти... Я не відмовився б трохи розважитись. Знаєш, поки ще є час.

У Вікторії зупинилось дихання, їй практично забракло повітря і… здавалося вона марила. 

— Що ти щойно сказав?

Вікторія глянула на Тимура так, наче бачила вперше, бо той, кого вона знала і кохала таке б нізащо не озвучив. 

— Я просто… — почав він кволо. 

— Зупини машину.

— Віко, та не перебільшуй, це ж…

— Зупини. Зараз же.

Тимур пригальмував, але машина ще котилась, коли вона вже відкривала дверцята. Вийшла різко, рвучко, і, не озираючись, пішла вперед швидко, хоч ноги трохи тремтіли.

За її спиною не було чутно ані вибачень, ані звуку машини й це було найстрашніше. Бо тепер Вікторія знала і розуміла, що її Тимур — більше не її. Це інший чоловік: дорослий, холодний, чужий. І вже ніколи не буде тим, ким був десять років тому. А отже, їхня історія кохання не має ані продовження, ані майбутнього. 

Можливо, цю істину вона мала б усвідомити ще десять років назад, але чомусь відбулося це сьогодні. В той момент, коли він запропонував їй стосунки на ніч. Так, неначе вона якась легковажна пропаща жінка чи безвольна дурепа, готова кинутися в обійми першого ліпшого. 

Невже той поцілунок справив на нього таке враження? Чи це вона поводилася занадто зухвало? Або ж провокативно?

Поки Вікторія обдумувала ситуацію, що склалася, вона встигла дійти до найближчої зупинки та вдруге викликати собі таксі. І лише опинившись на задньому сидінні таксі, змогла розслабитися. По щоках потекли солоні сльози, але вона не зважала на них, як і водій, котрий мовчки кивнув їй та зосередив свою увагу на дорозі.