-14-

Вікторія прокинулась ще до світанку і лежала якийсь час нерухомо, вдивляючись у стелю гостьової кімнати в будинку Мира й Зореслави. У голові були розмиті спогади про поцілунок, але й цього було достатньо, аби в серці запанував хаос.

Її тіло й досі пам’ятало його дотик. 

— Навіщо? — шепотіла сама собі. — Навіщо він це зробив?

Може, просто випив? Може, захотів відчути себе молодим? Чи то була ностальгія за минулим? А, може, вирішив погратися? Ні, він не міг… чи все ж?

Від думок у Вікторії розболілася голова, а на очах виступили сльозинки. Вона хотіла кричати та вити від болю, котрий ніяк не вщухав, а з приїздом до столиці й поготів — її рана збільшилася до розмірів кратера. А ще їй було соромно за себе, за свою слабкість, за те, що досі чекала на його виправдання, вибачення, бодай якісь слова пояснення того, чому він так вчинив тоді, десять років назад. 

Та натомість, вона отримала поцілунок — яскравий приклад того, що досі хворіє ним і що час нічого не лікує. Або ж це вона, божевільна, не бажає вилікуватися. 

— Дурепа! — злісно мовила сама до себе й щоб якось заспокоїти бурю в грудях, вона набрала маму. Дуже вже їй захотілося поговорити з сином. Він чи не єдиний, хто легко та просто міг її розвеселити одним єдиним “привіт”. 

Довго розмовляти вони не змогли, бо Артем з бабусею після сніданку збиралися на річку купатися. Малий не тямився від щастя, адже там мали бути його товариші з якими щоліта розважався у селі. Вони грали в футбол, у квача, ходили разом на річку, разом ганяли сусідських котів та допомагали бабусі в городі. Звісно, що їхній труд високо цінувався, і за добру роботу вони отримували порцію смачного борщу та млинці. Або ж оладки. От і сьогодні мати Вікторії напекла їм пиріжків та зварила компот. 

Погомонівши з матір'ю та сином Вікторія трохи прийшла до тями й на душі потепліло. Вона встала з ліжка та направилася у ванну кімнату. Прийняла душ та вдягла одяг, який їй люб'язно позичила Зореслава. Благо, вони мали практично той самий розмір одягу. 

Після ранкової водної процедури стало ще краще, і вона навіть змогла усміхнутися своєму відображенню в дзеркалі, коли неспішно збирала волосся у високий хвіст. Макіяж не стала робити, а тільки нанесла блиск на вуста і вийшла з ванної. В коридорі вона зіштовхнулася з Зореславою.

— Доброго ранку! — мовила Зоря усміхнено, — Бачу, що ти єдина рання пташка тут.

— Так, бо я поспішаю. У мене є декілька справ перед від'їздом, — мовила вона, хоча насправді брехала. Ніяких справ Вікторія не планувала вирішувати під час поїздки до Києва і з радістю залишилася б в гостях, проте присутність Тимура зруйнувала усі її плани. Як і мрії про затишні посиденьки з подругою та її друзями. І якщо ще на весілля вона не могла не прийти, то решту днів вона мала право відмовитися від запрошення. 

— Шкода, я думала ми ще поспілкуємося, розважимося. А то останнім часом один стрес у житті був. 

— Розумію. Можливо, наступним разом? — з усмішкою відповіла Вікторія, — Або, ви приїдете до Львова і погуляємо? Я можу організувати вам таку екскурсію, яку ніхто не робить. 

— Ловлю на слові! — підморгнула Зореслава та зникла за дверима ванної. 

Через пів години Вікторія вже стояла в коридорі, одягнена, з сумочкою та пакетом, де була її сукня й очікувала таксі.

Прощання з Ілоною і Зореславою було теплим, хоч і поспішним. Ілона намагалась переконати її залишитись ще на день, але вона тільки всміхалась і повторювала:

— Я мушу повертатися до Львова. Надто багато справ. 

Чи повірила їй подружка, Вікторія не знала, але пояснювати більше нічого не хотіла. Вона і так почувалася некомфортно через те, що Тимур весь час їхнього прощання стояв неподалік і спостерігав. Чому? Вона думати не хотіла. 

Вийшовши за ворота, вона перевірила локацію — до зупинки, куди викликала таксі,  було кілька хвилин пішки. Вона зробила це спеціально, аби мати трохи часу прогулятися на свіжому повітрі та подумати. Та щойно рушила дорогою, як позаду почувся звук машини, а потім пролунав голос:

— Віко, зачекай.

Вона закусила губу, не обертаючись, але авто зупинилось поруч, і дверцята відчинились. Це був Тимур. Ну хто ж іще міг бути?!

— Їдеш у місто? — запитав і вона кивнула, — Я теж. Сідай, підвезу. 

Вікторія огляділася довкола, чи раптом їх ніхто не бачить і хитнула головою.

— Не треба, дякую. Я замовила таксі.

— Справді? — посміхнувся. — Не думав, що ти така… боягузка. Через один цнотливий поцілунок?

Вікторія прочинила рота від подиву. Невже він і справді таке сказав?