-13-

Він не мав права цього робити. Не тут, не зараз і вже точно не з Вікторією. Але, він зробив. І нині щиро про це шкодував та час вже не повернути, і виправити помилку він не міг. А отже, залишалося лише одне — мучитися від докорів сумління. 

Тимур стояв під струменями води в душовій кабінці, приклавши лоба до холодної плитки так, ніби вона могла остудити його гнів на самого себе. Але нічого не могло допомогти йому стерти з пам'яті той поцілунок, як і відчуття, що він подарував. Дідька лисого він тепер забуде той поцілунок!

Тимур вдарив  по плитці кулаком і скривився від тупого болю. 

Чорт забирай, Вікторія…

Він дотягнувся до крана, повернув його та виключив воду. І відразу вийшов з душової кабіни. Дістав рушник, що лежав на полиці та витершись ним, обмотав навколо стегон. Робив усе повільно й наче в режимі “автопілот”. 

Думки знову повернулися до того поцілунку… 

Він торкнувся її губ свідомо. І брехати собі було б найбільшою тупістю. Та все одно це коробило його. Бо відчувши смак її губ, він неначе повернуся у минуле, туди, де він знову той хлопець, що забував дихати, коли вона сміялася.

Але зараз усе було не так. Це був не їхній Київ, не їхнє літо після випускного і вже тим паче не їхнє місце зустрічі. То був сад чужих людей, чужий дім, чуже життя і вони давно чужі один для одного. 

Та все-таки він її поцілував. 

Дурень!

Тимур дістав фен з шухляди та висушив волосся. Хоч воно і було коротким та з якогось часу не любив лягати спати, коли воно вологе після душу. Потім одягнув свій звичний домашній одяг, що влучно взяв з собою, закинувши в багажник автомобіля та покинув ванну. 

Йому виділили окрему кімнату, що була в кінці коридору, подалі від усіх. І найголовніше — якомога далі від Вікторії. Зараз це було дуже доречно і зменшувало шанси на те, що він втне ще якусь дурницю.

Крокуючи до своєї тимчасової спальні, Тимур намагався нагадати самому собі, що важливе нині для нього, і де його справжнє життя. Не тут, у столиці, котру давно покинув, а там, у Кракові — в місті, котре вважав своїм домом. 

Там на нього чекала Анна. Вона — жінка, яку я сам вибрав, з якою будував плани, говорив про дім, дітей, майбутнє. Вона та з ким планував незабаром побратися, а сьогодні вночі поцілував іншу. Це не вкладалося навіть у його власній голові. 

Дійшовши до своєї спальні, Тимур зупинився, обернувся, аби глянути чи коридор пустий, свідомо сподіваючись побачити Вікторію. Він знав, що йому не треба ні розмов, ні гляділок з нею, ні зайвої хвилини поруч та все одно жадав цього. Бо минуле не минуло, а досі жило в ньому і час від часу давало про себе знати. То був його особистий не закритий гештальт. Пекло в яке сам себе підштовхнув і нині не знав, як поводитися. 

Поцілунок точно був недоречним!

Тимур торкнувся рукою клампи та відкривши двері, увійшов до кімнати. Вона була просторою. Закривши за собою двері, сів на край ліжка й опустивши голову на коліна, глибоко вдихнув. Ну що за чорт його підштовхнув цілуватися з нею?

Перед очима повстало обличчя Вікторії й те, як вона дивилася на нього до поцілунку та після.  І цей погляд її — глибокий, щирий, прямий — витягував на поверхню все те, що він відчував до неї десять років тому і що досі не похоронив. А мав би!

Я міг відвернутися, пожартувати, піти, заговорити про погоду. Але я… Я зробив те, що хотів зробити з того самого моменту, як побачив її в сукні, схожій на ту, з випускного. 

Поцілунок був яскравий, наче вибух і одночасно схожим на дощ, що змиває пилюку з дороги, стирає нові сліди та розмиває кордони. Це було феєрично настільки, наскільки й безглуздо. 

Анна не заслужила цього. Вона добра, розумна, терпляча та уважна дівчина. Завжди його підтримує та надихає на нові проєкти, завжди поруч, коли це треба і не заважає, якщо у нього поганий день. Вона практично ідеальна з будь-якої сторони не глянь, проте він ніколи не дивився на неї так, як на Вікторію. 

Якесь божевілля!

Тимур відштовхнувся назад і ліг на ліжко. Заклав руки за голову та заплющив очі. Його не відразу потягнуло в сон, але заснувши, він вкотре бачив минуле. 

Він згадав одну з тих ночей, коли після шкільного вечора чи дискотеки вони втікали від усіх на набережну. Вікторія зазвичай несла туфлі в руках, бо любила ходити босоніж і весь час усміхалася. Її усмішка могла б легко замінити місяць та освічувати їхній шлях по берегу. 

Вони гуляли, розмовляли, цілувалися і весь час трималися за руки. І все було так легко, просто, так чарівно та щиро, що здавалося, воно триватиме вічно. На жаль, не вийшло, обірвалося в самому зародку так і не встигнувши розквітнути. 

Чи шкодував Тимур? Однозначно. Однак, не одразу прийшло до нього розуміння того, що вчинив негарно, що покинув Вікторію без пояснень на які вона заслуговувала. А нині було пізно щось казати. Десять років тому він покинув її, бо боявся майбутнього. Тепер же боявся минулого, яке виривалося з серця.Що йому робити з цим поцілунком і з тим почуттям, яке обпікає сильніше, ніж роки розлуки?