-12-

Двері зачинились за нею тихо. У вбиральні нікого не було і Вікторія полегшено видихнула. Адже мала час осмислити почуте та заспокоїтися, привести думки до ладу. Бо там, від однієї фрази Тимура, панував хаос. А вона тільки змогла по-дорослому глянути на речі, котрі досі боліли. 

Вікторія зробила кілька кроків та сперлась на раковину. Зробила глибокий вдих та видих і спрямувала свій погляд у дзеркало.

— Тримайся, Віко, — сказала собі вголос, — Ти вижила тоді, то і зараз виживеш. Тільки тримайся!

По щоці стекла одинока сльозинка, вона витерла її долонею та включила кран. Поставили руки під крижану воду та десь з хвилину тривала їх так, аби не тільки тіло, а  й думки встигли охолонути. 

І поки вона боролася з власними демонами, за дверима звучала музика, веселилися гості й десь там, у натовпі, стояв Тимур. З посмішкою, яку вона пам’ятатиме ще довго.

Вечір поволі добігав кінця. Молодята втомлено, але щасливо прощалися з гостями, обіймали, дякували, приймали компліменти за атмосферу й музику. Вікторія уже думала про таксі, про тишу, про ванну і ковдру.

Аж тут Ілона — рум’яна, розпашіла, з келихом в руці, — рішуче схопила її за руку.

— Ні-ні, тільки не думай зникати!

— Ілон, я трохи втомилась, — Вікторія намагалась усміхнутись та сили й справді були на нулі. 

— Ой, та ну тебе! — засміялась вона, — Богдан хоче ще потанцювати, каже, йому мало. А Мир із Зореславою запросили нас до себе! Вони мають розкішний будинок, з садом, фонтаном, і терасою. Хочеш побачити, як живуть ті, в кого все склалося?

— Я не впевнена…

— І що ти робитимеш у своїй порожній квартирі? Нудитимешся, згадуватимеш, сумуватимеш. А тут — люди, сміх, вино. Давай, не відмовляйся.

І Вікторія, всупереч собі, погодилась. Хоча й зрозуміла, що шкодуватиме. Бо усі імпульсивні вчинки в її житті, чомусь, завжди приводили  до поганих наслідків. 

Будинок Любомира і Зореслави справді вражав. Світлі стіни, панорамні вікна, натуральне дерево — все мало стриманий, але витончений смак. Та серцем дому був сад та тераса. 

Садок був наче з іншого світу: аромат лаванди, вишукані клумби, кована альтанка, ліхтарі, що тихо тремтіли на вітрі, і трохи далі — гойдалка під старим деревом. Все було чарівно та вказувало на те, що власники будинку дуже люблять свій дім.

Вікторія навіть трішки позаздрила їм, адже у Львові свого дому вона не мала, лише квартиру, котру винаймала для себе та сина, адже мати так і не захотіла перебиратися з села до міста. Після божевільного ритму столиці, вона віднайшла себе серед грядок, клумб, та доглядом за невеликою кількістю курочок, однієї свинки, собаки та киці. 

А ще село любив Артем. Кожного року під час канікул і при будь-якій іншій можливості, він їздив до бабусі в гості. Свіже повітря, садок та ліс недалеко від будинку бабусі, а ще ігри з місцевими дітлахами — робили його найщасливішою дитиною на світі. І це неабияк радувало Вікторію, адже вона мріяла дати йому найкраще, що могла. 

Після ще одного застілля, нескінченних тостів і дзвінкого сміху, Вікторія підвелася з-за столу, мовчки, взяла келих з вином і вийшла в сад. 

Тиша огорнула її, як теплий плед, вітер грався волоссям, а десь у вікні ще звучала музика. Вона зробила ковток вина й заплющила очі, бо хоч на мить та  хотілося побути на самоті. 

— Не тікаєш часом? — почула вона за спиною знайомий голос. 

Вікторія різко обернулась і ледь не перечепилась. Впала б,  якби не він — Тимур. Його руки впіймали її, міцно, надійно, без зволікання і втримали. 

— Обережно, — прошепотів він.

Її тіло напружилось від їхньої близькості, від дотику, який розпалював зсередини, щойно його долоні лягли на її талію. Вони були надто близько один до одного, як для тих, хто носив статус “колишні”. 

— Відпусти, — промовила, але голос був слабким і не переконливим, бо десь в глибині ще тліла надія на якесь спільне майбутнє. 

— А якщо я не хочу? — його питання звучало, як вирок, бо вибору він їй не давав. 

— Тимуре… — лишень встигла прошепотіти перш ніж він торкнувся її губ своїми.

Вікторія завмерла, не розуміючи, що відбувається, і навіть якусь мить не відповідала на поцілунок, ігноруючи те, як вправно Тимур цілував її. 

Та довго ігнорувати наполегливість та цілеспрямованість колишнього вона не змогла, бо свідомість вже майоріла спалахами спогадів усіх тих цілунків, котрі вони подарували один одному у минулому. 

Її свідомість розсипалась на кадри: їхні поцілунки в коридорах школи, на сходах, за книжковими полицями, в парку, в кінотеатрі, в кафе, на мості та під дощем і там, в тій маленькій квартирі його тітки, де все набуло обрисів “серйозно”. 

Вона згадала їхні усмішки, розмови, прогулянки та усі танці, коли вона наступила йому на ногу, у всі ті дні, коли вона гадала, що їхнє “кохаю”, то навічно. 

Коли Тимур відірвався від її губ, вона ще кілька секунд стояла нерухомо, мовчки, а в погляді тонули роки спогадів. 

Вікторія тремтіла, але не від холоду, а від усвідомлення того, що щойно відбулося.