-11-

Вікторія часто пригадувала ту ніч, яка остаточно змінила стосунки між нею та Тимуром. І, як не дивно, але не тіло, а серце запам’ятало її. Ні, не конкретні дотики, рухи чи слова, а саму атмосферу. Не просто тишу між ними, а щось тепліше, глибше.

Це було після випускного: після останнього танцю, останнього фото з класом і розпачливо-солодких слів “не губімося”. Вікторія досі бачила, як Тимур чекав її під розлогим кленом біля школи, з розхристаним коміром сорочки й ледве помітною усмішкою на губах. А в його погляді блукала ніжність, нетерплячість і трохи тривоги. Вікторія і сама хвилювалася, хоч безперечно бажала зустріти світанок саме  з Тимуром.

— Ходімо, — сказав він тоді, просто й тихо, і взяв її за руку так, ніби робив це все життя. Це було так зворушливо та водночас приємно. Бо вони не просто йшли поруч, вони трималися один за одного, крокуючи в доросле майбутнє. 

— Втомилася? — запитав він лагідно, коли вони зупинилися на мості, аби глянути на інший берег міста, котрий покидали. 

— Зовсім трохи. 

— То, перепочинемо і підемо. 

Вікторія кивнула та дозволила Тимуру обійняти себе за плечі, поклала голову йому на плече і спрямувала свій погляд на воду, де відбивався місяць та зорі. 

Якийсь час вони стояли на мості та говорили ні про що і про все водночас: про університети, які обрали, про майбутні професії, про мрії та сподівання і про те, як дивно починати жити самостійне доросле життя. Їй тоді здавалося, що повітря навколо них іскриться — від нього, від неї, від їхнього кохання, яке ще не знало болю чи сумнівів. І що все настільки добре, що здається казкою. 

Квартира, куди вони потрапили, була затишна та невеликою. Всього дві кімнати та кухня з ванною. За словами Тимура, то була квартира його тітки, яка виїхала на дачу, а він мав доглядати за її вазонами. Вікторії вистачило і цього пояснення, адже важливішим в той момент були вони та їхні почуття. І причина, котра привела їх саме в цю квартиру в той вечір. 

Поки Тимур метушився, намагаючись розкласти плед на ліжку рівно, засвітити свічки та відкрити пляшку шампанського, яке десь дістав, Вікторія, обіпершись попереком на підвіконня, спостерігала за ним. Його метушня видавалася їй смішною і показувала, що і Тимур хвилюється, не лише вона. 

Коли Тимур зрештою відкрив пляшку, вона, усміхаючись, підійшла й притулилася до нього, пірнула, а його обійми та вдихнула знайомий запах парфумів. Це її заспокоїло. 

— Ти впевнена? — запитав він тоді, серйозно, майже пошепки. 

І вона кивнула, без страху, без вагань. Бо це був Тимур. Бо вона його кохала до нестями, до глибини, якої сама в собі не підозрювала. 

Їй досі вчувався його голос тієї ночі — низький, трохи хриплий:

— Ти така... справжня.

— Це добре? — шепотіла вона, ховаючи обличчя в його шиї, адже власні щоки пашіли рум'янцем, а очі від задоволення. 

— Це... найкраще, що є в цьому світі, — відповів він та обійняв її міцніше. Так вони й заснули в обіймах втомлені та щасливі, і здавалося, безмежно закохані. 

А на ранок вони лежали поруч, дивилися у вікно, де танув рожевий світанок, і мовчали. Але то була тиша двох щасливих людей, котрі отримали те, про й не мріяли. 

Вікторія пам’ятала, як перевела погляд на Тимура, а він на неї, і з усмішкою сказав:

— Я тебе кохаю і завжди кохатиму. Обіцяю.

Вона тоді теж усміхнулась і пошепки відповіла:

— І я тебе. Дуже. 

— Назавжди моя?

— Назавжди, — відповіла і  повірила в усе, що було сказане тієї ночі, тим ранком. Повірила усім серцем. Бо як можна було не вірити, коли світ тільки починався? Коли їхня казка нарешті отримала ім'я та душу.

Тепер це виглядало, як прекрасний сон. Вже далекий, напівзабутий, але не стертий з пам'яті, бо є спогади, які живуть не в пам’яті, а у душі, у погляді. І в тому, як серце стискається щоразу, коли бачиш знайомий силует серед натовпу.

Сьогодні ж цей силует стояв поруч. Був настільки ж живим, наскільки їй було страшно це уявити. Та попри все Вікторія тримала стійко, не розплакалася і не втекла. Навіть погодилася на танець, про що відразу ж і пошкодувала. 

Коли руки Тимура лягли на її талію, вона була змушена покласти свої йому на плечі. Вони злегка тремтіли та чоловік, на щастя, не помітив цього. А якби й помітив, вона не збиралася йому щось пояснювати. 

Вікторія зробила перший крок, Тимур відповів тим же і вони закружляли. Повільно та водночас напружено, наче ті двоє, що давно знали одне одного, але втратили здатність розумітися. 

Тимур мовчав. Танцював обережно, неначе боявся зламати її, або себе, або ж обох. А Вікторія ледь стримувалася, аби не зірватися в прірву, бо весь біль та образа, котру тримала в собі всі ці роки,  посилювалися поруч з Тимуром. 

Вікторія змушувала себе не дивитися йому в очі, не дивитися на його губи і не згадувати, що між ними  було “до” цього танцю. Вона намагалася зосередилась на ритмі, на власному подиху, на ногах, котрі, здавалося, розучилися танцювати і на тому, що їй треба пересилити себе і пережити цей вечір.