-10-

Їх покликали до столу. Весільна зала світилась від гірлянд, білих скатертин, свічок і квітів. Вікторія вдячно видихнула, побачивши, що її місце далеко від Тимура. Ілона, певно, розуміла її страх, хоч старалася вона цього не показувати. Та подружка завжди відчувала більше, ніж казала, ніж вони взагалі розказували одна одній. 

Вікторія пройшла до свого місця та сіла за столик. Вона не оберталася, не шукала очима Тимура і тим більше не намагалася вияснити з ким він прийшов. Вона не хотіла цього і водночас боялася, що поява іншої жінки поруч з ним, розіб'є їй серце. Хоч і безглуздо було думати, що за стільки років Тимур нікого собі не знайшов і жив наче той монах. Хтозна, чи саме інша дівчина не була причиною його вчинку десять років тому…

Вікторія усміхнулася тим, хто присів поруч з нею за стіл та взяла до рук вилку. Їсти не дуже хотілося, бо від стресу їй буквально скручувало шлунок, але сидіти склавши руки вона не могла. Це б виглядало дивно. 

Поволі свято набирало обертів: гості гомоніли, їли, пили, жартували. Декілька гостей промовили тости в яких бажали нареченим: щастя, здоров'я, достатку, сімейного добробуту та діточок, як на небі зірочок. Згадка про дітей змусила Вікторію пустити одиноку сльозинку та дістати з сумочки свій телефон. 

Кілька клацань на телефоні й на екрані висвітлилось повідомлення від мами, а нижче фотографія, де вона та Артем наминали полуницю, нещодавно зібрану з городу. Вікторія торкнулася пальцями екрана, уявляючи як би зараз обійняла свого хлопчика і відправивши мамі відповідь, сховала телефон. 

Щойно Вікторія вирішила встати та піти до вбиральні, як в залі заграла музика і на центр зали вийшли молодята. Вони трималися за руки, усміхалися один одному та випромінювали все те, про що Вікторія колись загадувала. Нині їй було не до мрій про ніжно, щасливо, в обіймах одне одного. Вона жила в інший реальності, де не було місця для почуттів. 

Тим часом молодята продовжили танцювати. Їхні рухи були легкі, плавні, щирі. Усі дивились лише на них і захоплювались їхнім коханням. А потім зазвучала інша мелодія і гостей запросили до танцю.

Вікторія підвелась, взяла свою сумочку і рішучим кроком рушила до вбиральні. Вже майже перетнула танцювальний майданчик, коли почула:

— Вікі… — чоловічий голос мовив тихо, але вона його впізнала одразу. Інакше і бути не могло. Цей голос не раз і не два снився їй ночами, вчувався в голос перехожих, колег чоловіків. Вона марила ним стільки років, а нині боялася повірити в реальність. 

Вона не відповіла, а його рука лягла їй на плече. 

— Вікторіє, — трохи гучніше повторив Тимур. Вона зупинилась і повільно повернулась, хоч не бажала цього робити. Розум благав тікати, поки не пізно. 

— Привіт, — сказав він, щойно їхні погляди зустрілися. 

— Привіт, — прошепотіла вона зніяковіло. Хвиля занепокоєння поволі підіймалася з глибини душі. 

— Ти… гарно виглядаєш, — нарешті мовив він, коли мовчанка стала незручною. 

— Ти теж, — відповіла, попри те, що її голос трохи тремтів. 

Тимур подивився вбік на парочки, що тупцювали на танцювальному майданчику, а потім знову на Вікторію і мовив:

— Потанцюємо?

Вікторія закусила губу, розриваючись між “хочу” та “не варто”. Її очі — великі, глибокі були повні страху і рішучості водночас. 

— Гаразд, — зрештою сказала.

Вона не знала, чому погодилась на танець. Можливо не хотіла здаватися слабкою та тікати наче перелякане дитя. А можливо, їй просто хотілося побути поруч з Тимуром та надихатися його присутністю.