-9-

Він стояв зовсім недалеко серед натовпу інших гостей, серед щирих усмішок і дзвінкого сміху. Зовні Тимур був спокійний, зібраний, навіть трохи відсторонений. Але Вікторія впізнавала кожен рух, кожну лінію його профілю і легке тремтіння лівого кутика губ, що завжди було ознакою хвилювання. 

Можливо, його переживання були пов'язані з бізнесом, чи новою угодою, або й взагалі через те, що його наречена чи дівчина не ту сукню одягнула, байдуже, причиною була не вона — Вікторія. Ця здогадка змусила її скривитися та вхопити перший ліпший бокал зі шампанським з таці, котрий ніс офіціант. 

Кілька ковтків алкоголю, що п'янив розум, додав сміливості та рішучості, змусив повірити у свої сили. Вікторія допила шампанське та взяла ще один бокал в офіціанта. Їй потрібно було чимось зайняти руки, поки очі вивчали привида з її минулого. 

Це було так дивно та водночас захопливо, наче дивитись на пам’ять, що ожила. На того, кого колись кохала так болісно й беззастережно, що здавалося — не виживе без нього. А потім — якось вижила, якось навчилася дихати знову, думати, жити. Навчилася наново відчувати та довіряти оточуючим, хоч як не просто це було перший час. 

Кілька ковтків алкоголю знову приспали її страх, огорнули його теплою ковдрою, заколисали наче капризне дитя і Вікторія зрештою видихнула. І здавалося б впоралася з бурею емоцій, що вирували в грудині, та це була лише омана. 

Мить — і її серце пало долілиць. Ще мить — застрибало наче навіжене та гулко забилося в грудині. Вона поклала долоню на груди, аби спробувати вгамувати серденько та воно не слухалося. 

Тимур повернувся, їхні погляди зустрілися, вони впізнали один одного. 

Тільки мить і все знову рухнуло, похитнулося і її світ розлетівся на тисячі уламків. 

Очі Тимура вже не були юнацько теплими. В них було щось більш доросле, тверде, і все ж таке рідне та близьке. Це щось нагадало їй про минуле, про почуття, що досі ятрили душу, про образу, що ніяк не відступала і про надію, що жила в ній. 

Вікторія відвернулась першою, не витримавши напруги. Емоції розривали її нутро. Їй боліло і вона здалася, програвши двобій, який ще не розпочався. 

Серце застукотіло ще гучніше, відбилося луною в скронях, знову впало до ніг її кривдника і занило. Вікторія злякано шукала вихід і спосіб сховатися, бо в її голові лунало тільки одне слово: тікай. 

Та втекти не вдалося.

— Вікторіє? — знайомий голос забринів поруч.

Вона озирнулась, боязко та неквапливо. Перед нею стояли Любомир і Зореслава. Обоє були усміхнені, трохи збентежені, але, на перший погляд, здавалися цілком щасливі. 

— Привіт, — видавила з себе посмішку вона. 

— Гарно виглядаєш, — сказав Любомир.

— Ми такі раді, що ти тут, — додала Зореслава. — Ти така красива. Ну й сукня неймовірна. 

— Дякую, — шепнула Вікторія, — це Ілона вибирала. 

— Тоді зрозуміло, — весело додала Зореслава.

Вікторія відповіла їй усмішкою. Вона раділа, що ця парочка підійшла до неї, щоб порозмовляти, адже допомагало їй відволіктися від думок про Тимура. І ті почуття, що викликав лише один його погляд. 

До них підійшла Ангеліна у легкому сріблястому вбранні, тримаючи у руках бокал вина. 

— О, Вікторіє, а ти вже чула, як Любомир зробив зі Зореслави справжню зірку?

— Та нічого я не робив, — махнув рукою той, — Просто врятував їй життя. Ну, двічі. Може, тричі.

— Чотири рази то було, якщо враховувати мою недбалість з кухонним апаратом, — поправила Зореслава з усмішкою і всі розсміялися. Вікторія теж усміхнулася,  автоматично, слідом за вихором радості тих, хто був поруч. Її більше не трясло, але вона була певна, що це ненадовго.