-8-

Наступного ранку Вікторія стояла біля дзеркала, робила собі зачіску, закручуючи локон за локоном та думала про минуле. Спогади не відпускали її навіть уночі, тримали міцно за руку, змушували серце шалено стукотіти та згадувати все. 

Їй вкотре наснився Тимур. Їхні прогулянки, обійми, поцілунки, слова і та ніжність, котра здавалося буде жити вічність.

Вікторія кліпнула, бажаючи прогнати марево спогадів і узялася до макіяжу. Вона зробила собі легкий макіяж, ледь помітний, адже не бажала сьогодні виділятися. Для цього є наречена. Саме вона має бути окрасою дня.

Єдине над чим трохи більше Вікторія попрацювала були очі. Їх вона виділила, аби вони не видавалися такими  вже сумними. 

Закінчивши з зачіскою та макіяжем,  вона одягнула сукню, яку вибрала Ілона, а до неї — тонке срібне намисто і сережки у формі крапель. Оглянувши своє відображення в дзеркалі залишилася задоволеною і поспішила замовити таксі. 

Варто було поспішити, адже Ілона вже кілька разів писала і навіть раз телефонувала. Подружка хвилювалася, що Вікторія передумає приходить в останній момент, попри дану обіцянку прийти. 

Зрештою, Вікторія розуміла, що наречена завжди хвилюється в такий важливий для неї день. Особливо Ілона, котра не матиме підтримки найрідніших. Батька Ілони давно не стало, а мати проміняла її на коханця і не бажала бути поруч з донею в день її весілля. Від цього було сумно і самій Вікторії, адже вона розуміла, яку силу має підтримати матері. І як важлива для дитини батьківська любов. 

Опинившись у квартирі Ілони, Вікторія видихнула та з усмішкою пішла шукати наречену. Вона мусила бути максимально спокійною сьогодні, аби Ілоні було комфортно з нею. 

Йшла Вікторія на аромат парфумів та звуки жіночого сміху. Наречена знайшлася у своїй спальні. Вона нервово ходила кімнатою в білому халатику, тримаючи у руках телефон і постійно перевіряючи годинник. Поруч із нею — Агата, яка намагалася заспокоїти подругу, пригладити фату і переконати, що “все йде за планом”. 

По кімнаті кружляли перукарки, стилісти, хтось приносив каву, хтось губну помаду. А хтось притягнув пляшку шампанського та келихи, аби трішечки розрядити напругу в кімнаті. 

Щойно Ілона побачила Вікторію, усміхнулася та побігла обійматися.

— Ти прийшла!

— Звісно, я ж обіцяла. 

Вікі собі б не пробачила, якби пропустила такий важливий день, хоча совість мучила її за такі думки. 

— Чудово! Тепер я спокійна, — усміхнулася Ілона, — Ну, майже.

— Я буду поруч. Обіцяю! — Вікторія поцілувала подругу в щоку та обійняла, відчуваючи спокій. Вона була щаслива, що наважилася прийти та підтримати Ілону. Зрештою, для чого ще потрібні справжні друзі. 

Потім був швиденький переїзд у РАЦС — камерна церемонія, легка, романтична і невелика група підтримки. Вікторія стояла праворуч, тримаючи букет Ілони, і ловила кожну мить, поки подруга не сказала “так”. 

У Вікторії такого свята не було і весільні церемонії завжди викликали у неї бурю емоцій та сльози на очах. І цей раз вона не стримала, пустила сльозинку та швидко опам'яталася, не бажаючи псувати макіяж.

Тимура на церемонії не було.

Він, за словами Ілони, мав приїхати одразу в ресторан — щойно завершить якусь ділову зустріч. І хоча Вікторія вдавала, що це не має значення, всередині щось завмерло. Вона з острахом чекала на їхню зустріч. Бажала її та водночас боялася. І весь час прокручувала в голові правильні слова, котрі скаже при зустрічі.

Бенкет був запланований на третю. Вона приїхала до локації трохи раніше, бо не хотіла заходити з усіма. Та в залі й так вже збиралися гості, біля арки крутились фотографи, десь бігали дітлахи та ходили офіціанти. Фуршетний столик блищав на сонці. Все було скромно, просто. Але красиво. Вікторія навіть подумала, що могла б легко уявити, що сьогодні день її весілля, так все довкола їй сподобалося та пасувало. 

Аби не стовбичити посеред зали, вона вийшла у двір, де був справжнісінький сад. Все цвіло,  пахло та буяло красою. Вона пішла повз зелений живопліт, вдихаючи аромат квітів, роздивлялася все довкола, а потім зупинилася, аби дістати щось в сумочці — і раптом відчула дивний поштовх у грудях.

Вікторія підвела очі й світ завертівся довкола. 

Він стояв серед гостей — спиною до неї. Високий, широкоплечий, у світло-сірому костюмі. Його волосся стало трохи коротше, ніж колись, але постава була та сама. Вона впізнала його навіть зі спини, навіть після стількох років розлуки. Впізнала і забула, як правильно дихати. Та й чи дихала взагалі?!

Тимур.

Перед очима з'явилися білі цятки, а у вухах миттєво зашуміло. Час довкола неї ніби завмер і вона повисла в невагомості: між “вчора” та “сьогодні”, між “до”;та “після”, між “минулим” та “незвіданим майбутнім”. 

Вікторія на мить закрила очі, вдихнула, глибоко та неквапливо. 

Вона мусила бути сильна. Вона мусила витримати та якось прожити цей день. Іншого шляху у неї не було.