-7-

Вікторія притисла руки до перил балкона, ніби тільки так могла втриматися на ногах. Її серце ще не встигло оговтатися від новини, яку щойно кинула Ілона — “Тимур теж буде на весіллі”.

Просто буде. Просто повертається. А вона — стоїть отут, на балконі чужої квартири, в місті, яке мало загоїти, а натомість роздирало старі шрами. І як їй впоратися з цим болем, що мимо її власної волі рвався на волю? 

Вікторія вдихнула прохолодне повітря, дозвола йому наповнити легені та повільно видихнула, подумки повторюючи завчені слова: “І це пройде…”

Пам’ять, підступна і жива, раптом розгорнула перед нею вечір, у якому було стільки світла, ніби воно мало вистачити на все життя.

Вони блукали містом, без мети, без поспіху.  Вечір затягнувся, мов казка, і коли вони опинилися на мосту, навколо вже повисла тиша ночі. Ліхтарі віддзеркалювалися у воді, а повітря пахло рікою та травами. Тимур узяв її за руку спокійно, легко і ця невимушеність розбивала її серце на тисячі частин.

— От скажи, — прошепотіла вона тоді, притулившись плечем до його руки, — куди ти зникнеш через п’ять років?

Він засміявся. Тихо, як уміли сміятись лише він. 

— Нікуди. Я тебе ніколи не залишу.

— Обіцяєш? 

— Обіцяю! 

Вона тоді не повірила, бо хто взагалі вірить у такі обіцянки? Але водночас — хотіла вірити. Бо в його голосі не було тіні сумніву, а лише тепло, впевненість, любов.

Потім вони мовчали, довго стояли на мосту, поки їм не стало холодно, і лише тоді Тимур накинув їй на плечі свою кофту, прошепотів:

— Будеш пахнути мною, хочеш ти того, чи ні.

А пізніше вони повернулися до її дому. І ще довго стояли під під’їздом, не відпускаючи одне одного. Він торкався її щоки пальцями, а потім ніжно цілував. Той поцілунок — несміливий і п’янкий, був гучне за слова, — він був своєрідною клятвою. 

Вікторія стояла на балконі, обійнявши себе руками, і мовчки дивилась перед собою. Її очі були вологими, а плечі ледь тремтіли. Згадка про одне з найніжніших побачень, їхню нічну прогулянку по мосту, жарти і “я тебе ніколи не залишу” рвали все зсередини. 

Вона почувалася так, ніби їй знову сімнадцять. 

Бо він обіцяв, що не залишить.

А залишив.

Вона не знала, як переживе весілля. Чи зможе витримати його погляд, та й чи зустрінеться з ним узагалі. Але тікати не збиралась. Вона — доросла і якось собі дасть раду.

— Може, він взагалі не заговорить зі мною — прошепотіла сама до себе, — Це ж весілля: там завжди лунає гучна музика, багато народу танцює, їсть, випиває. 

— Він буде не сам, — зненацька сказала Ілона, з'явившись на балконі. 

Вікторія озирнулась.

— Я не знаю, дружина це чи дівчина. Але він точно буде не сам.

Вікторія кивнула.

— Тим краще і простіше.

Але голос зрадив. І її очі знову наповнились сльозами, а на душі осіла гіркота від образи та злості на саму себе. Бо на якусь коротку мить, вона повірила у диво. 

***

Вікторія прокинулась задовго до світанку. Лежала на спині і дивилася в стелю, а серце билося так швидко, ніби хотіло втекти першим. Її накрило раптово, як холодний дощ посеред літа. Паніка. Така сильна, що вді емоцій почало нудити. 

— Я не зможу, — прошепотіла сама собі і рвучко піднялася з ліжка. 

Її руки тремтіли, а подих був уривчастий. А думки… в них панував хаос. І чим вона тільки думала? Навіщо приперлася сюди? Аби що? Побачити Тимура з іншою й добити себе цим? Майбутнього в них все одно немає. Вже надто пізно для пояснень, вибачень, чи навіть солодкої брехні. 

Вікторія опустилася на підлогу. Прямо посеред кімнати і розридалася. Почувалася дурепою і слабачкою, хоч до сьогодні горло несла свій тягар відповідальності й ніколи не жаліла про прийняте рішення. Та й нині не шкодувала, просто образа накотила з такою силою, що здавалося задушить її. 

Усі її плани: зустріч з подругою, сукня, подарунок — усе здалося марним. Минуле підібралося надто близько, а вона виявилася неготовою до зустрічі та вразливою.

Спогад накотився раптово, мовби хтось притиснув до лоба долоню і змусив згадати.

Вони сиділи на траві. Була ніч, яскраво світили зорі, і Тимур тихо грав на гітарі.

— Якщо ти поїдеш в інше місто… — зітхнула Вікторія, знаючи, що випускний вже близько і час вибирати університет не за горами. Та до останнього не наважувалася поговорити про це з Тимуром. Знала про його мрії та амбіції і водночас боялася цього. 

— А якщо я поїду в іншу країну?

Вона опустила погляд. Страх огорнув душу. 

— Я чекатиму стільки, скільки треба. 

Вона не брехала, хоч розуміла, що розлука може бути довгою і болісною. Але й відпустити його не могла. Бо кохала. 

Вікторія підвелась різко, мовби хтось смикнув за нитку. Взяла телефон, ввела повідомлення:

“Ілоно, вибач. Я не зможу бути завтра. Не питай чому.”

Палець завис над кнопкою “надіслати”… але відправити повідомлення Вікторія так в не встигла. Телефон в їх руках задзвенів, телеіонувала мама. Вона прийняла виклик.

— Доню, я не розбудила? 

— Ні, я вже не сплю.

— Все гаразд? Голос у тебе… наче захворіла.

Вікторія не поспішала відповідати. Бо не знала, як витягнути з себе це ім'я. В їхній сім'ї воно було заборонене. 

— Мамо… він буде там. Тимур.

Мати помовчала трохи, вочевидь вишукуючи правильні слова і лише потім промовилаю 

— Я знала, що колись цей момент настане, — її голос був теплий, рівний, мов затишна ковдра.

— Я боюсь, мамо. Боюсь побачити його. Боюсь, що  не втриматись, скажу… і  боюся, що я ще досі...

— Вікторіє, люба моя дівчинко, — мамин голос став трохи твердішим, але не різким, радше впевненим,  — Послухай мене уважно. Якщо ти не зустрінешся з минулим, не глянеш йому у вічі, воно буде ходити за тобою все життя. Воно шепотітиме, дряпатиме, ламатиме тебе і все до чого ти доторкнешся. Треба подивитися йому в очі, сказати, або промовчати і лише тоді — відпустити.