-6-

Тимур не любив повертатись до Києва. Його серце давно звикло до ритму іншого міста, іншої мови, навіть до інших звуків вулиць. У Кракові все було інакше: ранки починались із кави на скляному балконі, маршрути були чіткими, а справи — продуманими. Він мав дім із панорамними вікнами, дорогу автівку і дівчину, яка більше любила тишу, ніж гучні сцени ревнощів. Все було чітко, стабільно, правильно, без казусів та несподіваних поворотів. І Тимуру здавалося, що він нарешті став тим, ким хотів бути. Сильним, розважливим, стабільним. Він навіть почав забувати, як сильно його розкидало колись між “хочу”, “треба” та “не можу”.

Проте деякі справи змушують повертатись. А деякі — люди.

Цього разу він їхав не тільки заради нагляду за новим проєктом, а й тому, що не міг не приїхати на весілля Богдана. Їх пов’язувало більше, ніж просто бізнес. Колись Богдан шукав партнера, а Тимур шукав ідею і вони на диво швидко знайшли спільну мову. Два місяці — і вони вже разом відкривали фірму, а через пів року стали товаришувати по-справжньому. 

Тимур не одразу дізнався, що наречена Богдана — та сама Ілона, з якою дружила його Вікторії. Тоді ще дівчата були не розлийвода — а він… він був Тимуром, який тримав Віку за руку, обіцяв усе на світі та думав, що любов — це коли двом досить дивана, гітари й планів на літні вечори.

Він тоді помилився. Або просто був надто молодим, щоб зрозуміти, як легко втрачається те, що здавалося вічним.

Тимур сидів біля вікна, спершись лобом на прохолодне скло. Літак тихо гудів, розрізаючи хмари, а під ним розгорталися клапті землі — темні ліси, сонячні поля, сірі дахи далеких сіл. Він не любив літати. Не тому, що боявся, а через те, що в небі буває надто багато тиші. А тиша іноді приносила йому те, що вдень вдавалося відганяти справами, турботами та голосами підлеглих. 

У навушниках грав інструментальний трек. Він не обирав свідомо, а просто ввімкнув першу пісню, котра трапилася йому в одному з його плейлистів. Але саме ця музика й стала спусковим гачком. 

Несподівано Тимур поринув у спогади. 

Творчий вечір. Шкільна актова зала. Тимур сидів із гітарою за кулісами й бурчав, що не хоче виходити. Його друзі підколювали — мовляв, заспівай щось ліричне, може, вразиш дівчат. Він відмахувався, насупився, але зрештою вийшов та заспівав. Адже не міг не виконати обіцянки, яку дав вчительці з зарубіжної літератури.

Його виступ пройшов вдало і він навіть зібрав свою порцію оплесків. А кілька дівчат в перших рядах йому навіть підморгнули. І з полегшенням він зійшов зі сцени та сів унизу, думаючи лише про те, що вже відмучився.

А потім на сцену вийшла вона. Вікторія. Тихенька, ніби тінь серед яскравих однокласниць, дівчина з глибокими очима та поглядом в яку можна було скупатися, наче в безодні морській. Вона йшла невпевнено, тримаючи у руках зошит. 

— “Я не питаю, чи ти прийдеш — я просто залишаю вікно відчиненим…” — несміливо почала вона і все — Тимур пропав. Той рядок увійшов у нього так глибоко, що він і тепер, через роки, міг згадати, як усе навколо ніби притихло і він чув лише її голос, бачив лише її, і відчував, здавалося, лише те про що говорила Вікторія. 

Вона говорила без пафосу, без насмішки, тихо, але кожне слово було справжнім. Її вірш був не ідеальний, але щирий від початку до кінця. Бо вона читала його серцем, відкриваючи перед глядачами частинку своєї душі. І коли вона спустилася зі сцени, коли пройшла повз нього — короткий погляд, ледь помітна усмішка — тоді в ньому остаточно щось змінилося.

Та Тимур одразу зрозумів, що саме він відчув на тому вечорі. І не міг ні описати, ні дати назву тим почуттям, котрі заполонили його думки, серце та душу. Але й дивитися на Вікторію, як раніше теж не міг. Уже не міг не шукати її очима на перервах, не слухати уважно, коли вона щось говорила на уроці, не шукати її усмішку на перервах і не думати про те, як стати ближче. 

…Літак здригнувся в легкій турбулентності. Тимур моргнув і вирівняв спину. У склі навпроти було його власне відображення, трохи змучене, трохи задумливе.

“Цікаво, чи вона пам’ятає той вечір? І якщо так — що саме вона пам’ятає?” 

Він усміхнувся сам до себе, не без іронії.

— От тільки цього бракувало, — пробурмотів тихо, — згадувати, як десять років тому закохався в дівчину через вірш.

Літак приземлився під вечір. Тимур вийшов із термінала у світле повітря столиці — наче в інший час. Так, він бував тут часто, приїжджав на перемовини, бачився з ріднею, з Богданом, але цього разу все здавалося інакшим. Занадто знайомим, занадто близьким. Він сам собі не міг пояснити, що змінилося, адже різких змін не бачив, лише відчував. 

Тимур викликав таксі та закинувши валізу до багажника, всівся на заднє сидіння. Всю дорогу до готелю він розглядав місто, а в пам'яті воскресали події десятирічної давнини. І все було таким яскравим, що здавалося достатньо протягнути руку і можна торкнутися тієї реальності. 

Коли таксі зупинилося біля готелю в центрі, Тимур винирнув зі спогадів, заплатив водію та взявши валізу, пішов на рецепцію. Оформлення в готелі пройшло швидко і вже за кілька хвилин він був у номері. Кинув валізу на ліжко, зняв з себе одяг та пішов у душ. Після душу Тимур переодягнувся й написав Богдану.

“Я на місці. Пообідаємо завтра?”

“Авжеж. І ще одне. Є дещо, про що тобі треба знати.”

Тимур поморщився. Це звучало, як щось не дуже приємне. Але це “дещо” мусило зачекати до обіду наступного дня.

***

— Слухай, — почав Богдан, коли вони сиділи в кав’ярні неподалік готелю, — Мені треба тобі сказати дещо… Вона буде на весіллі. 

Тимур не відразу зрозумів про кого йде мова. Навіть замислився на якусь мить.

— Хто — вона?

Богдан ковтнув каву, зміряв його поглядом і сказав просто:

— Вікторія.

У Тимура на мить спалахнуло перед очима її обличчя. Те, яке не давав собі бачити. Те, яке не міг забути. І та її усмішка, як сонячна промінчик і волосся, в якому хотілось губитись. А очі… очі Вікторії були такими, що хотілося тонути в них вічність.