-5-

Сукня для дівич-вечора чекала на ліжку — витончена, бордова, з відкритими плечима. До неї туфлі та клатч. Вікторія нафарбувалась, зібрала волосся в недбалий пучок, глянула в дзеркало. Чогось бракувало, але вона не знала чого. Запалу в очах? Легкості у напівусмішці?

Вона взяла клатч, дістала телефон і викликала таксі. Спочатку їхала до торгового центру по вино, а потім вже до Ілони на вечірку. 

Торговий центр був переповнений. Люди сновигали коридорами з пакетами, з дітьми, з телефоном біля вуха. І все довкола здавалося надто яскравим, надто гучним — на тлі її внутрішньої тиші. Вікторія попрямувала до винного бутіка на другому поверсі. Хотіла вибрати щось особливе для подруги. 

І раптом — побачила його.

Високий. Темне волосся. Та сама постава. Ті самі плечі. Він повернув голову — мить, і серце зрадницьки стиснулося.

— Тимур… — вихопилось пошепки. Але він пройшов повз. Обличчя — зовсім чуже, незнайоме.

То був не він. Тільки схожий чоловік. Тільки тінь від її минулого кохання. 

Вікторія застигла на місці: вдихнула, видихнула і сумно усміхнулась самій собі.

— Ну скільки можна себе мучити?! — прошепотіла, і пішла далі. 

У магазині вона довго вибрала вино — червоне, напівсухе, в елегантній пляшці. Вже наче й усі пляшки обмацала, а не знала, яке купити. Бо проблема була ж не у самому вині, а в її душевному стані та відсутності гармонії в ній. 

Приїзд до Києва, потік спогадів та серце, котре все ще пам'ятало минуле — не давали їй спокою і можливості розслабитися. Вона наче несвідомо чекала та шукала зустрічі з тим минулим, котре  й досі не відпустила. А мала б!

Пройшовши двічі той самий ряд з вином, Вікторія навмання вибрала пляшку і пішла на касу. Заплатила за покупку, поклала пляшку до торбинки та рушила до Ілони. 

Квартира подруги була переповнена дзвінким сміхом. Дівчата сиділи у вітальні за величезним столом на котрому було чимало закусок, салатів, десерт та алкоголь. 

— Знайомтеся, це — Вікторія! — мовила Ілона до дівчат, щойно вони увійшли до вітальні. Агата підійшла та обійняла Вікторію, так само зробила і Зореслава.

— О, яка сукня! — кинула Зореслава. — Червоне тобі личить.

Вона пам’ятала імена з повідомлення, котре їй надіслала колись Ілона та в тих соціальних мережах, які вона переглядала. Але все одно не запам'ятала усіх. 

— Сідай та бери бокал до рук! — мовила Ангеліна, сестра Богдана, — У нас тут вже третій тост намальовується. 

Вікторія усміхнулася та присіла там, де показали. Взяла бокал в руки й на решту вечора забула про своє минуле. 

Розмова текла плавно. Теми були найрізноманітніші: Хто, де працює., хто, де був, хто з ким живе, зустрічається, щось планує. Агата жартувала про прокурорську каву і вічні "глюки" принтера, Ангеліна розповіла, як у ресторані до неї чіплявся клієнт, а її напарник Арсен зіграв цілісіньку любовну баладу, щоб його відвадити, а Зореслава щебетала про свого Любомира. 

— А ти, Вік? Як поживаєш? — запитала Ілона.

— Непогано. Працюю, виховую сина, мрію про відпустку десь у Греції. 

Зореслава відразу засяяла та всміхнулася. 

— Ооо, Греція, — захоплено вимовила Ілона, — чудова країна. Море, сонце, пальми та грецькі Аполлони… 

Всі дружно вони засміялися. А Зореслава додала:

— Не слухай її, вона там лиш на Богдана свого і дивилася. 

Ілона кивнула і сховала лукаву усмішку за долонею. 

— То ось де ти зачарувала мого брата?! — сказала Ангеліна смішкувато.

— Саме так, — відповіла їй Ілона і взялася розливати алкоголь по бокалах подруг. 

— Вип'ємо за те, аби кожна з нас була з тим, з ким серце дихає вільно! — запропонувала тост Агата і всі дружно її підтримали.

Вечірка поволі набирала обертів. Дівчата розслабилися, сиділи в піжамах, говорили про важливе  — про мрії, про літо, про любов і плани на майбутнє. Кожна поділилася своїми переживаннями, страхами та надіями на краще. Всі щось говорили, а Вікторія продовжувала повертатися у минуле, охоплена спогадами. 

На мить вона відійшла від розмови — ніби серце, зненацька втомившись від теперішнього, вирішило нагадати їй про інше. Про колись.

Вона втупила погляд у золотаве мерехтіння гірлянди біля вікна й раптом згадала — один вечір, коли не було жодної гірлянди. Тільки зорі.

Вони лежали на даху гаража.

Так, саме гаража. Ця чудернацька ідея була Тимурова, звісно. Він витяг старий плед, сказав, що це буде “зоряна обсерваторія для двох”. Вікторія тоді сміялась, казала, що вони виглядають… як герої якогось безглуздого серіалу, але все одно погодилась. Бо це було чарівно і це було лише їхнє. 

Вони вилізли на дах. Навколо розмістилося нічне місто. Десь блимали ліхтарі, десь було видно спалахи фар, чувся тихий шепіт дерев і відчувався той самий запах липи, що завжди з’являвся у червні. Було казково.

Тимур лежав поруч і рукою торкав її зап’ястя. М’яко, без жодного поспіху.