-4-

Після сніданку Вікторія вдягла спортивний одяг, кросівки, зібрала волосся у хвіст і вийшла на вулицю. Пробіжка завжди була її способом, аби розслабитися, набратися позитиву на весь наступний день, а сьогодні — ще й очистити думки від зайвих спогадів. Які, наче тінь йшли слідом за нею.  

Вона вийшла з під'їзду оглянулася довкола — нікого зі знайомих і пустилася в біг. Спочатку бігла вулицею вниз, потім вузькою доріжка повз школу, де все починалось, а потім побігла у бік старого парку.

Парк майже не змінився, хоча було видно, що за ним доглядають. Тут з'явилися нові лавки та гойдалки. І кілька клумб з квітами. Решта була незмінною, як і спогади Вікторії про це місце. Вона все ще пам’ятала, як тут ховалась з Тимуром від дощу, як купували гарячу кукурудзу з возика, як цілувались під деревами, як він гойдав її на гойдалці та тримав за руку, коли вони просто гуляли парком. 

Повітря в парку було свіжим, вологим, з нотками землі, листя і ранкової прохолоди. Сонце пробивалося крізь гілки, малюючи плями світла на доріжці.

Вікторія бігла повільно. Рівно, розмірено, як любила. Не для спорту, не для досягнень — для себе. Щоб тіло рухалося, а думки ставали прозорішими.

Коли добігла до центральної алеї, трохи сповільнилася  і тоді помітила лавку.

Ту саму.

А поруч з нею невеликий дерев’яний кіоск. Закритий, але вивіска залишилась та ж: Морозиво. Класичне. Домашнє.

Черговий спогад, непроханим гостем увірвався у свідомість. 

 Їхнє перше справжнє побачення.

Не втеча зі школи, не випадковий вечір, а справжнє — заплановане, очікуване, тривожне й солодке.

Вона пам’ятала, як стояла вдома перед дзеркалом і по три рази перевдягалася, не знаючи, у чому виглядатиме краще. 

Тимур зустрів її біля фонтану — у джинсах і білій футболці, з тією самою трохи скуйовдженою зачіскою, яка завжди виглядала так, ніби він щойно прокинувся. Але Вікторії то дуже подобалося. 

— Привіт, — сказав він, простягаючи їй ріжок морозива, — Ти схожа на рожеву піну, точніше, на солодку вату.

Вона засміялась, а він видихнув з полегшенням. Це було їхнє перше побачення, хоч знали один одного давно, та напруга все ж була. 

Однак, за розмовами все швидко минулося. Напруга спала, дихати стало легше, а думки вже не кружляли довкола того, що та як варто сказати, зробити. 

Вони бродили парком, їли морозиво, жартували. Він запитав про її дитячі мрії, вона — про його страхи. Вони говорили багато й легко, немов це була дружня розмова, а не справжнє побачення. 

Коли Вікторія лизнула морозиво й крапля потекла їй по пальцях, Тимур витер її серветкою, потім жартома лизнув власне морозиво так старанно, що воно тріснуло. Вони зареготали. Люди оглядалися та їм було байдуже. Їм було добре. Вони були юні та щасливі. 

— Це ж ми, так? — спитав він тоді, — Ми з тих, хто пам’ятатиме перше морозиво більше, ніж перший поцілунок.

Але поцілунок теж був.

На тій самій лавці.

Після довгої паузи, під час якої вони мовчки сиділи, дивлячись уперед. Її плече торкалося його, дихання змішувалися, і раптом все стало тихо. Навіть птахи замовкли. Він нахилився ближче. І вона не відступила.

Поцілунок був короткий, але впевнений, рішучий. І смачний. А ще, це був знак, що у їхніх відносинах починається нова глава.

Нині лавка стояла в тіні, а на ній спав кіт, згорнувшись у клубочок. Вікторія зупинилась на кілька секунд. Серце стислося легко, без болю — швидше з вдячністю.

Чи могла вона тоді знати, що це стане спогадом на роки?  Що запах морозива, шелест листя і його фраза — “ти як рожева піна” — одного дня торкнуться її в зовсім іншому житті?

Вона зробила глибокий вдих, і знову побігла вперед — далі, крізь парк, повз дерева, крізь спогади, які вже не болять, але досі мають вагу. 

Бігла, доки не відчула, що легені просять зупинитись. А зупинившись, побачила рідну багатоповерхівку. Біля під'їзду зустріла бабусю з сусідньої квартири.

— Ой, Вікторіє? Це ж ти? — голос був здивований, але теплий.

— Доброго дня, пані Ганно, так, я, — захекано мовила вона. 

— Господи, скільки років минуло… І така гарна, зовсім, як твоя мама була… На скільки приїхала?

— Поки що на кілька днів, на весілля до подруги.

— Зрозуміло.  Заходь як буде час, я спечу щось.

Вікторія всміхнулась і кивнула.

— Дякую, обов’язково.

Опинившись у квартирі, вона спочатку прийняла душ та переодяглася. Потім пішла на кухню, заварила кави та вмостившись на дивані у вітальні, вирішила трохи відпочити. Адже попереду був дівич-вечір Ілони й вона не могла не прийти. 

Вікторія не планувала засинати, просто прилягла на кілька хвилин з напівзаплющеними очима й думками десь далеко. У квартирі було тихо, повітря наповнене літом — сонячним, густим, майже медовим. За вікном хтось косив траву, вулиця гомоніла приглушено.