-3-

Ранок прийшов неспішно. Пробився крізь старі, трохи вицвілі гардини, впав на подушки золотим серпанком і ковзнув по обличчю Вікторії м’якою тінню.

Вона прокинулась не одразу і чи не вперше за останні тижні без звичного дзвінка будильника, котрий радше був нагадуванням собі про те, який цінний ранковий час. Ранкова рутина: поспіх, дорога з дому до школи, до роботи — все це щоранку турбувало її. А сьогодні можна було поніжитися в ліжку. 

Вона розплющила очі повільно, так ніби боялась злякати ранок. Лежала кілька хвилин, слухаючи, як у кімнаті тихо: ні гулу машин, ні телевізора сусідів — тільки десь далеко жила пташка, що спробувала кілька невпевнених трелей і змовкла, немов зачекалася її відповіді. 

Вікторія неквапом відкинула простирадло, спустила босі ноги на підлогу й підвелась. Повітря в кімнаті було злегка прохолодним, але не студеним — таким, як буває на межі весни й літа, коли світ ще не розгорівся до спеки, але вже дихає теплом. Вона підійшла до вікна, відсунула фіранку і відчинила дерев’яну раму — зі знайомим і рідним скрипом. 

Ранкова прохолода одразу вкотилась у кімнату, обійняла її плечі, зашелестіла під футболкою. Вікторія висунула голову у вікно, всміхнулася та огляділася довкола. Місто уже давно прокинулося і вона знала — там кипить життя. Підійняла погляд на небо — воно було чистим, ще трохи блідим, з прозорим світлом. А десь на горизонті висіли тонкі хмаринки, мов розмоклі акварельні мазки.

Вона вдихнула. У повітрі — аромат вологи, каменю, і ще щось… І в ту ж мить спогад — мов птах — змахнув крилами й піднявся з глибини.

…Було тепло. Кінець травня. Останні тижні перед випуском, коли уроки здавалися марними, а душа — нетерплячою.

Вони сиділи на другому поверсі, нудьгуючи під стукіт крейди. Тимур нахилився до неї, нахабно-змовницьки:

— Тікаємо? — Вона не відповіла, лише кивнула. 

Після дзвінка на перерву, Вікторія та Тимур покинули стіни рідної школи та чкурнули у парк. 

Парк дихав зеленню. Дерева були пишні, доріжки — встелені тінями. Хтось грав на гітарі на лавці, хтось читав, але для них світ звузився до двох людей, до їхніх слів, поглядів, дотиків плечем, коли йшли поруч.

Вони говорили про майбутнє: про страхи та мрії, про нові виклики та плани на майбутнє. Вікторія розповідала, як хоче писати книги, щоб люди плакали та сміялися на останніх сторінках. А Тимур мріяв про відкриття власної справи, про розвиток бізнесу, інвестиції.

— Тобі вдасться, — сказав він, не дивлячись. — Бо твої слова — як дотик, їх хочеться берегти.

— Ти теж досягнеш успіху, я вірю! — вимовила Вікторія і раптом полився дощ.

Не злива, а м’який, літній, неочікуваний. Краплі стікали по листю, торкалися їхніх щік, промочили її сукню. Вони бігли, сміялись, потім сховались під деревом, але ховатися було марно. Дощ все йшов та йшов і вони промокли майже до нитки. 

— Йдемо до мене, — запропонував Тимур. — Будемо грітись чаєм. 

Вікторія кивнула та вклавши свою мокру долоньку у його руку, пішла поруч.

У Тимура вдома було затишно. Особливо, у його кімнаті: полиці з книгами, темні штори, світло настільної лампи. Він дав їй свою футболку — велику, з принтом якогось рок-гурту. Вона перевдяглась у ванній, розвісивши мокрий одяг сушитися на дверцятах душової кабінки. А коли проходила повз дзеркало, то глянула на себе — її мокре волосся злиплося пасмами, по чолі стікала крапля, шкіра набула кольору синього неба, але вона була щасливою. 

Коли вийшла з ванної, Тимур уже чекав на неї, сидячи на підлозі з чашками в руках, а біля нього поруч лежала ковдра.

— Іди сюди, — посміхнувся він, — зігріємося. 

Вона сіла поруч, взяла кружку з гарячим чаєм та замотавшись у ковдру, слухала стукіт власного серця. Це була чарівна мить. 

 І в тиші, напоєній дощем, її серцебиттям та турботою, Тимур простягнув руку, торкнувся її пальців, щоки, подивився в очі й спитав:

— Можна?

Вікторія кивнула, і він поцілував її. Ніжно, турботливо.

У тому поцілунку було все: відкрите вікно з шумом дощу, їхній сміх у парку, невідоме майбутнє та солодкі мрії про світ на двох. 

Вікторія моргнула. Її пальці трохи похололи, і вона раптом зрозуміла, як довго стояла біля відкритого вікна. Вона знову кліпнула і спогад розчинився, залишивши після себе тільки м’яке, тепле тремтіння в грудині.

Вона повільно зачинила вікно і пішла на кухню.

Там усе було до болю знайоме і на тих же місцях: стара турка, керамічні чашки, вікно, яке завжди запотівало внизу, коли варився чай.

Вікторія взяла турку, вимила її та поставивши каву, поклала на плиту. Потім взяла хліб, нарізала дві скибки та поклала їх в тостер, дістала сир і помідори, збила яйце. Її рухи були неспішні, звичні, ніби вона не покидала цієї квартири, ніби досі жила тут — кожного ранку.

Кава кипіла на плиті. Тоненький аромат заповнив простір. Вона зняла турку з плити, налила кави у чашку, що колись була улюбленою, поставила на стіл. Поруч поставила тарілку зі сніданком. А тоді пішла у ванну та дістала халат, і загорнувшись в нього, сіла снідати.