-2-

Та реальність завжди не така, якою ми її собі уявляємо. І перед Вікторією повстав не привид з її минулого, а хтось зовсім інший — далекий та чужий. І вона його не знала. 

— Вікторіє? Привіт. Я — Богдан, наречений Ілони.

На порозі стояв високий широкоплечий хлопець з щирою посмішкою та пакетом у руках. На ньому була одягнута вільна блакитна сорочка, темні джинси. Його темне волосся було злегка розкуйовджене. Він дивився з теплом в погляді й було у ньому щось таке, що викликало почуття спокою, надії, безпеки. Він був немов із тих, хто з дитинства вмів бути опорою, захисником та рятувальником. 

— Привіт… — вона здивувалась, але відчинила ширше, — Заходь.

— Та ні, я швидко. Ілона просила передати оце, — він простягнув пакет, — Сукня для тебе. Та, що ти маєш одягти на весілля. Вона щось затрималась у салоні — якісь спа і брови, сама знаєш…

— Знаю, — усміхнулась Вікторія, бо просто неможливо було не посміхатися такому привітному молодику,  — Дякую. 

— Ну, тоді… побачимось! — Богдан кивнув і вже розвертався, коли додав: — Приємно познайомитись.

— Навзаєм.

Коли двері зачинились, Вікторія лишилась сама — з тихим шелестом пакета в руках та сукнею, котру в очі не бачила. Вона сподівалася, що розмір Ілона вгадала. Якщо ж ні, то доведеться вибирати серед того, що привезла з собою.

Вікторія принесла пакет до спальні, витягнула з нього сукню — і завмерла. А серце вже забилося гучніше та наполегливіше. 

Сукня. Вона була пудрово-рожева, з тонкими бретелями та легкими хвилями тканини. Вікторія торкнулась рукою подолу і відчула, як щось защеміло під серцем. Саме такий був колір її випускної сукні. 

Не вагаючись, вона зняла майку, шорти, і натягнула сукню через голову. Вона лягла майже ідеально. Легко обійняла талію, торкнулась ключиць, ковзнула по ногах. Вікторія підійшла до дзеркала і побачила себе — ту, яку майже забула.

І щось у грудях здригнулося. Наче щось давно забуте торкнулось її зсередини і вкотре нагадало…

...Було тепло. Навіть надто, як для вечора. Повітря пахло бузком, асфальтом і чиїмись надіями. 

Її волосся спадало на плечі хвилями — мама цілу годину вкладала кожне пасмо, сміючись, що донька стане “найвродливішою випускницею року”. Але Вікторія не думала про зачіску. Вона чекала на нього — на Тимура. 

І він прийшов. У білосніжній сорочці, з розпатланим волоссям і блиском в очах, що завжди змушував її забувати, як дихати.

— Потанцюємо? — спитав просто.

Музика лунала з динаміків — трохи тихіше, ніж хотілось, але досить, аби втекти від реальності, крутитися в її ритмі. Його рука лягла їй на талію впевнено, але ніжно. Її пальці ковзнули на його плече.

— Ти така красива, що я забув кроки, — шепотів він.

Тимур був її першим у всьому: перша симпатія, перший поцілунок, перше “кохаю”. І перша ніч без сну, коли вони просто говорили (і не тільки) — про майбутнє, про подорожі, про “завжди разом”.

— Пам’ятай цей момент, добре? — прошепотів, — Я хочу, щоб ти пам’ятала саме його.

Вона кивнула. І вже тоді знала, що не забуде.

Їхній повільний танець, зоряне небо, стишені голоси навколо. Сльози радості в очах мами, яка стояла далі і посміхалась. Те, як його очі шукали її, навіть коли музика закінчилась.

Це було так по-справжньому. Так щиро. Так вперше. А потім усе обірвалось. Не одразу, але різко. Якраз тоді, коли здавалося — ще трохи, і вони виростуть у щось серйозне. 

Вікторія глибоко вдихнула і змусила себе кліпнути. Відлуння танцю зникло, а сукня на ній лишалась тією ж, яку купила Ілона, а не та, що була на випускний. 

Але щось у ній змінилось.

Вікторія торкнулась дзеркала пальцями.

— Де ти тепер, Тимуре? — запитала пошепки й голос зрадницьки затремтів. В очах стояли сльози, але вона не витирала їх. Нехай.

Вікторія повільно зняла сукню, склала її на ліжко, а сама пішла у ванну кімнату, зайшла в душ.

Вода падала з натиском, обіймала плечі, змивала тривогу. Вона стояла, не рухаючись, поки шкіра не стала гусинячою. І тільки потім, коли почала замерзати, виключила воду, вийшла з ванної, витерлась і перевдяглася в легкий спортивний одяг. Пішла на кухню.

Сонце вже хилилось до вечора. Вона сіла на підвіконня, дістала телефон.

“Дякую за сукню. Дуже гарна. Підходить ідеально. Коли збираємось?”

Ілона відповіла майже миттєво, як завжди:

“Ура! Я знала, що вона тобі пасуватиме!”

“Завтра о вісімнадцятій, у мене вдома. Буде весело. Будуть дівчата: Зореслава, Агата, Ангеліна, ще пара знайомих. Ти головне приходь”.

Вікторія всміхнулась. Вона не знала цих дівчат — принаймні близько. Імена — тільки з соцмереж: Зореслава, яка заручена, здається, організовує виставки, Агата — працює чи планує працювати у прокуратурі, а Ангеліна — співачка з ресторану.