-1-

Потяг м’яко загальмував на пероні, і місто зустріло її теплом — не лише літнім, а й тим, що пахло спогадами. Вікторія ступила на землю так, ніби повернулась не просто в колись рідне місто, а в саму себе. Зупинилась, вдихнула глибше і раптом — усе накотило. Спогади промайнули перед очима, викликаючи сльози. Нестримні. Гарячі. Болючі. 

Вона не шукала цей спогад — він сам прийшов.

М’яко, як тінь у підсвітленій кімнаті. Прийшов із запахом літа, маминої кави і нової сукні, яку вона обирала тоді — саме того дня.

Тоді, коли все ще було світлим.

Коли вона щасливо крутилась перед дзеркалом, перевіряючи, як колишеться поділ, чи пасує стрічка у волоссі, чи не надто видно, що серце стукає сильніше, ніж зазвичай.

Того дня Вікторія прокинулася раніше, ніж будильник. Усміхалась у подушку, уявляючи їхню зустріч: як вона побачить Тимура на пероні, як побіжить до нього — трохи соромлячись, трохи — не вірячи у своє щастя. У її голові жило тисячі сценаріїв: де він обіймає, де цілує її у скроню, де тримає за руку і дивиться так, як тільки він умів.

Вона обирала сукню довше, ніж зазвичай. Хотілося чогось особливого — не святкового, а… правильного. Того, в чому буде легко бігти назустріч щастю.

На кухні пахло сирниками. Мама з усмішкою налила їй каву і мовчки спостерігала, як донька заколола волосся, виправила лямку на плечі, нафарбувала вії. Вікторія не приховувала, що кохала. І мама бачила це. Не питала зайвого, тільки доторкнулась до її руки:

— Ти така гарна сьогодні, Вікторіє. Я радію, що ти щаслива. Бережи це почуття.

Її слова й досі звучать у пам’яті, як колискова, яку більше ніколи не почуєш.

Вони вдвох ішли на вокзал — мама сміялась, щось згадувала і весь світ тоді здавався простим, теплим та повним світла. Вікторія жартувала, що вони з Тимуром підуть до парку, потім з’їдять морозиво, і він, мабуть, подарує їй щось — бо завжди щось приносив. Можливо, мушлю з моря, може, листівку, а може — обіцянку, яку захочеться тримати все життя.

Вони говорили про плани. Про наступне літо. Про те, як Вікторія та Тимур разом поїдуть до моря, до сонця. 

Але на вокзалі її зустріло… ніщо.

Порожнеча. 

Люди проходили повз, гомоніли, обіймалися, сміялися — тільки Вікторія стояла на місці, тримаючи телефон у тремтячих пальцях. Повідомлення було коротке, холодне, безлике і ніби від зовсім чужої людини. 

“Не приїду. Вибач, так вийшло. Це життя. Ти маєш зрозуміти. Так буде краще для нас обох”.

Її серце зірвалося вниз, розбилося об скелі жорстокої реальності. Вмить — все зникло. Світ ніби потонув, земля — розчинилася, а відчуття реальності — розмилося. 

Мама мовчки повела її додому, взявши за руку. Вікторія не плакала одразу — ні. Вона йшла, як у сні, дивлячись перед собою, але нічого не бачачи. Вдома вона зняла сукню, повісила її на спинку стільця і сіла на підлогу біля ліжка. І лише тоді, коли залишилася сама, розчинилася в сльозах.

Це була найдовша ніч у її житті. 

Вікторія плакала беззвучно, щоками текли ріки солоної правди, а руки тримали подушку, як порятунок. Її груди стискалися від болю так, що здавалося — серце ось-ось зупиниться. Хотілося вирвати його назовсім, просто щоб перестати відчувати. І щоб перестало боліти. 

І весь час вона шепотіла одне єдине слово: чому? Та ніхто не відповідав.

Довкола стояла тільки ніч, тільки темрява. А поруч лежало розбите серце дівчини, яка щиро вірила, що любов — це назавжди. Її любов — назавжди…

Сонце, гарячий бетон, пил, липовий аромат десь у повітрі — увірвалися у її свідомість та повернули до реальності. До того, що бачила та відчувала нині. Ніби нічого не змінилось. І водночас — змінилось усе. 

Київ.

Це було те саме місто, в якому вона завжди почувалася маленькою. Безпорадною. Але водночас — живою. Тут вірила. Мріяла. Кохала.

Минуло десять років. Десять. Слово коротке, а життя в ньому — наче вічність. Колись це здавалось нескінченною відстанню, а тепер — сон, спогад, що зітлів на сонці. За ці роки було всяке: біль, сльози, перемоги, мовчання. І от тепер — повернення. Неочікуване навіть для неї самої.

Столиця змінилась. Вона виросла, стала ще більша, ще швидша. Та дещо залишилось незмінним: шум тролейбусів, запах дешевої кави з автоматів, і дивне стискання всередині, коли ти знову бачиш вулиці, якими колись бігла на побачення чи втікала від себе.

Таксі мчало знайомими дорогами. Вікторія мовчала, зчепивши пальці на колінах. Її руки тремтіли ледь-ледь, але вона не звертала уваги. За вікном миготіли кадри з минулого — знайомі фасади, старі дерева, зупинки, де вона стояла, закутана у навушники й наївні мрії. Чим ближче вона була до місця призначення — тим гучніше билися її думки.

Ні, вона не була готова. І, мабуть, ніколи не буде. Але вже приїхала. А значить — час дивитися минулому в очі. Та чи зможе вона? Чи вистачить сили духу?