Я мучаю себе снами, де він мене обіймає.
Спочатку ніжно ласкає, а потім морально вбиває.
Ця смерть неминуча й тягуча,
Ненависна та палюча.
У квітах образи зникає
Рожевий пил, що очі застеляє.
Руками він давно вже не тримає,
Думками ж досі і не відпускає.
Він тільки біль терпіти й мовчати заставляє,
А як прокинусь — знов заснути хочу,
Бо в тому сні він досі ще мені шепоче.
Шукаю ніжність серед тої тьми,
Де ми ще не були чужими нам людьми.
І знов прокинусь — знов заснути хочу,
Вдивляюся в холодні, темні ночі.
Тому що там, у пастці тих розмов,
Здається катуванням вже вся його любов.
Відредаговано: 27.09.2026