Розділ 5- Наші коло води

Вона була невеликою, з нерівно обрізаними краями, і спершу я побачила лише дерева та світлу пляму неба, бо знімок сильно вицвів. Та коли піднесла його до вікна, за стовбурами проступив фасад палацу, а перед ним — широка алея й частина басейну з водою. Це був той самий парк Бжозовських, який я знала зарослим, потрісканим і тихим, але тут він ще жив своїм щоденним життям. Біля води стояло кілька людей, над басейном застиг світлий струмінь, а далі, майже біля краю фотографії, виднілася жіноча постать із кошиком у руці. Не було жодної можливості визначити, хто саме це був, і я навіть не дозволила собі подумати, що бачу Стефу. Значно важливішим було інше: фонтан справді працював, і вода, про яку все життя говорив дідусь, раптом перестала існувати лише в чужих спогадах. Переді мною був маленький клаптик часу, на якому вона ще здіймалася над каменем.

Я перевернула світлину й побачила на звороті кілька рядків старого письма. Частину напису розібрати було важко, але прізвище Бжозовських читалося виразно, а поруч стояло слово «Соколівка» й дата, остання цифра якої майже стерлася. Нижче іншою рукою було дописано: «Наші коло води», і ця проста фраза раптом здалася мені важливішою за будь-який урочистий підпис. Не «палац», не «маєток», не «панський парк», а саме «наші» — ті безіменні люди, які працювали тут і майже ніколи не потрапляли до великих історій. Я показала напис Галині, й вона довго мовчала, проводячи пальцем над літерами, але не торкаючись старого чорнила. Потім сказала, що її прабабуся завжди розділяла «панське» і «наше», хоча обидва світи існували поруч і щодня перетиналися в цьому парку. Можливо, саме тому пам’ять про маєток Бжозовських у Соколівці збереглася не лише в мурах, а й у родинних оповідях тих, чиї предки тут працювали.

Листівку від Стефанії Галина знайшла вже тоді, коли я майже перестала сподіватися, що вона взагалі збереглася. Невеликий прямокутник пожовклого картону лежав у конверті разом із кількома церковними образками, і на одному його боці ще можна було розгледіти чужу міську вулицю. Зворот був списаний дрібним почерком, місцями вицвілим, але значно виразнішим за текст на аркуші з металевої коробки. Ми не намагалися одразу прочитати все, бо папір був старий, а деякі слова потребували уважнішого розбору. Та перші рядки не залишали сумніву: Стефанія зверталася до сестри, писала, що жива, працює й просить матір не чекати її щовечора біля хвіртки. Ніякої утоплениці, ніякого панича, ніякого прокляття — принаймні в тих словах, які можна було прочитати. Була молода жінка, яка з якоїсь причини поїхала з рідного села й не могла або не хотіла повернутися. І чомусь від цієї простої правди мені стало значно сумніше, ніж від легенди.

Найдовше ми розбирали останні рядки, де чорнило в кількох місцях розпливлося від вологи. Стефанія писала про Гниличку, питала, чи стоять ще верби біля містка, і просила сестру навесні піти до великого фонтану, коли в парку почнуть зеленіти дерева. Далі кількох слів ми так і не прочитали, тому я не стала навіть подумки заповнювати прогалини. Зате завершення збереглося майже повністю: «Як питатимуть про мене, скажи, що я пам’ятаю нашу воду. Бо доки пам’ятаю її, знаю, звідки я». Ми з Галиною мовчки подивилися одна на одну, і в ту мить мені стало зрозуміло, чому ця фраза пережила сам лист і десятиліттями передавалася в її родині. Для Стефанії місцем сили виявився не палац Бжозовських і навіть не парк у всій його колишній красі, а вода, біля якої минуло її життя в Соколівці. І я раптом подумала, що, можливо, ми все життя шукаємо місця сили десь далеко, хоча найміцніше тримають нас саме ті, звідки ми колись пішли.

Я попросила Галину дозволити сфотографувати листівку й старий знімок, але самі речі залишила там, де вони пролежали стільки років. Мені вже не хотілося нічого забирати із собою, ніби володіння предметом могло зробити його історію більш моєю. Навпаки, дедалі виразніше відчувала, що всі ці знахідки належать не одній людині й навіть не одній родині. Вони були маленькими уламками пам’яті Соколівки, розсипаними по старих скринях, коморах, альбомах і людських головах. Частина вже зникла, частина чекала свого часу, а щось, можливо, назавжди залишиться нерозгаданим. Я зробила кілька знімків так, щоб добре було видно написи, й окремо записала Галинині слова, позначаючи, де вона пам’ятала точно, а де лише переказувала почуте від бабусі. Дідусеве «не вигадувати того, чого не знаю» тепер стало для мене майже правилом.

— А чому вона не повернулася? — запитала я, коли ми вже складали фотографії назад до коробки. Галина зітхнула й відповіла, що саме цього в їхній родині ніхто достеменно не знав. Бабуся казала, ніби Стефанія поїхала на заробітки після якоїсь сварки вдома, прабабуся згадувала про важкі часи й необхідність шукати роботу, а пізніше до цих пояснень домішалося стільки чужих версій, що відокремити правду стало неможливо. Відомо було лише те, що вона жила після від’їзду ще багато років, кілька разів передавала звістки й, здається, створила власну сім’ю. Чому дорога до Соколівки так і залишилася для неї дорогою лише в один бік, листівка не пояснювала. Можливо, повернутися було важче, ніж піти, а можливо, нове життя просто не залишило місця для старого. Та навіть проживши далеко від дому, Стефанія пам’ятала Гниличку, верби, місток і воду біля маєтку Бжозовських — саме те, що інші згодом почали забувати, залишаючись тут.

Ми вийшли на подвір’я вже по обіді, коли після ранкового дощу знову стало тепло. Вода краплями висіла на яблуневому листі, на старій лавці під грушею сохла забута кимось ганчірка, а над мальвами важко гули джмелі. Я сіла на східці ґанку й переглядала зроблені фотографії, збільшуючи на екрані то напис зі згадкою про Бжозовських, то рядки Стефанії. Ще кілька днів тому я шукала в цій історії таємницю, майже сподіваючись знайти щось таке, що пояснило б дивне тяжіння до старого парку. Тепер переді мною була правда значно простіша: люди народжувалися, працювали, сварилися, їхали, сумували за домом і одного дня ставали чиїмись нечіткими обличчями на фотографіях. Маєтки змінювали господарів, фонтани замовкали, річки міліли, а стежки заростали, якщо ними переставали ходити. І, мабуть, саме ця звичайність минулого робила його таким крихким, бо ніхто не помічає миті, коли сьогоднішнє життя стає історією.