Розділ 4- Вода пам’ятає

Я вже збиралася йти, коли з боку стежки почувся хрускіт мокрих гілок. Спершу подумала, що повернувся вчорашній старий, але за деревами з’явилася зовсім інша постать — невисока жінка в світлій кофті, з темною хусткою на голові й полотняною сумкою через плече. Вона йшла повільно, добре знаючи дорогу, хоча кілька разів мусила відводити руками мокрі гілки, що нависали над стежкою. Побачивши мене біля басейну, жінка зупинилася так різко, наче не чекала зустріти тут нікого. Кілька секунд ми мовчки дивилися одна на одну, а тоді її погляд упав на фотографію в моїй руці. Обличчя жінки змінилося, і вона підійшла ближче, уже не зводячи очей зі світлини. «Де ви це взяли?» — запитала вона, і в її голосі було стільки неприхованого хвилювання, що я мимоволі стиснула фотографію міцніше.

Я пояснила, що фотографія належала моєму дідусеві, назвала його ім’я й показала напис на звороті. Жінка слухала мовчки, але коли почула про Стефину стежку, повільно опустила сумку на траву. Потім запитала, чи не Миколина я онука, і після моєї відповіді довго дивилася на мене так уважно, ніби шукала в моєму обличчі знайомі риси. Виявилося, вона приїхала до Соколівки лише на кілька днів — провідати стару батьківську хату й упорядкувати могили перед осінню. Її родина давно жила в іншій області, але в дитинстві вона щоліта приїжджала сюди до бабусі й добре пам’ятала мого дідуся. А тоді жінка сказала те, чого я зовсім не очікувала почути. Стефанія була рідною сестрою її прабабусі.

Я мимоволі перевела погляд із жінки на старий басейн, ніби між її словами й цим місцем мала проступити якась очевидна відповідь. Ще вчора Стефа була для мене майже казковою постаттю, одним із тих імен, що губляться між правдою та сільськими переказами, а тепер переді мною стояла людина, в чиїй родині її пам’ятали не як жінку в білому, а як рідну. Жінка назвалася Галиною й сказала, що в їхній сім’ї про Стефанію говорили мало, проте ніколи не вважали її загиблою. Прабабуся до самої старості сердилася, коли хтось із односельців згадував утопленицю чи примару біля Гнилички, й уперто повторювала, що її сестра виїхала із Соколівки живою. Куди саме — Галина не знала, бо в родині називали різні місця, а з роками вони змішалися настільки, що перевірити щось було майже неможливо. Зате одну річ прабабуся берегла до смерті й забороняла викидати навіть тоді, коли папір уже почав розсипатися від старості. Це була невелика листівка, яку Стефанія надіслала додому через кілька років після свого зникнення.

— Отже, лист справді був? — запитала я так швидко, що Галина здивовано підняла очі. Довелося розповісти їй про старого чоловіка, металеву коробку в садівничому будиночку й пошкоджений аркуш із підписом «Стефанія». Вона слухала дедалі уважніше, а коли я повторила слова про воду, що збереглися в родинному переказі, повільно похитала головою. За її словами, на листівці було написано інакше, хоча зміст справді стосувався фонтанів і річки. Стефанія просила сестру не вірити тому, що про неї говоритимуть у селі, і передавала вітання матері, яка на той час ще жила в Соколівці. А наприкінці був рядок, який у їхній родині повторювали мало не як приказку: «Як питатимуть про мене, скажи, що я пам’ятаю нашу воду». Галина знизала плечима й додала, що ніколи не розуміла, чому саме вода була для Стефанії настільки важливою.

Ми сіли на кам’яний край басейну, і я вперше розповіла Галині все, що вдалося знайти за останні дні. Про фотографію біля великого фонтану, стару табличку, Стефину стежку, дідусеві записи й кам’яні сходинки біля Гнилички вона слухала без жодного здивування, лише час від часу перепитувала про якусь дрібницю. Натомість, коли я згадала Бжозовських і садівничий будиночок, її обличчя помітно пожвавішало. Вона сказала, що саме про роботу при маєтку в їхній родині збереглося найбільше уривчастих спогадів: жінки з навколишніх хат прали, прибирали й допомагали на кухні, чоловіки працювали при господарстві, а молодших дівчат могли брати на сезонні роботи в парк. Про панів розповідали різне, але значно частіше згадували не самих Бжозовських, а парк, бо він давав роботу багатьом сільським людям. Стефанія теж потрапила туди не через якусь романтичну історію з паничем, як згодом вигадали в селі, а слідом за матір’ю, яка вже працювала при дворі. І ця проста подробиця раптом повернула всю історію на землю, зробивши її для мене ще ціннішою.

Галина довго дивилася на зарослі басейни й нарешті сказала, що в дитинстві чула від бабусі ще одну назву, якої давно не зустрічала ніде більше. Старий палац Бжозовських у родині називали просто «панським домом», а місце біля великого фонтану — «нижнім садом», бо звідти стежка спускалася до Гнилички. Я не знала, чи була ця назва офіційною, чи існувала лише в мові людей, які працювали при маєтку, тому одразу занотувала її саме як родинний спогад, а не як історичний факт. Галина схвально кивнула й сказала, що її прабабуся теж не любила, коли до старих розповідей додавали те, чого самі не знали. «Може, тому Стефка й стала привидом, — сумно усміхнулася вона. — Правди залишилося мало, а людям порожнє місце завжди хочеться чимось заповнити». Я згадала дідусеве «не вигадувати того, чого не знаю» й раптом відчула, наскільки близькими були ці слова до того, що зараз сказала зовсім чужа мені жінка.

Та найважливіше Галина згадала вже тоді, коли ми підвелися й збиралися йти. У її батьківській хаті досі стояла стара скриня прабабусі, яку після смерті баби майже не розбирали, бо всередині лежали переважно родинні папери, молитовники та фотографії незнайомих молодшим поколінням людей. Листівку від Стефанії вона бачила ще школяркою й не могла гарантувати, що та збереглася, але добре пам’ятала невеликий чорно-білий знімок маєтку. На ньому, за її словами, було видно частину палацу Бжозовських, людей біля алеї й один із фонтанів ще з водою. Я відчула, як серце знову забилося швидше, але цього разу змусила себе не будувати жодних припущень наперед. Якщо фотографія справді збереглася, вона могла виявитися важливішою за десяток легенд, бо показувала б не уявний парк, а той, яким його бачили люди свого часу. Галина закинула сумку на плече й просто сказала: «Ходімо. Хата недалеко».