Розділ 2- Те, чого я не запитала

Того вечора я знову пішла до парку. Над Гниличкою поволі спускався вечір, туман уже збирався між вербами, а старі дерева шуміли над алеями так рівно, ніби цей звук ніколи не переривався — ні тоді, коли тут жили Бжозовські, ні після них, ні тепер. Біля басейнів було прохолодніше, ніж у решті парку, і від вологої землі тягнуло мохом, листям та старим каменем. Після недавнього дощу в одному з них знову стояла вода — темна, нерухома, з відбитком дерев і вузькою смужкою вечірнього неба. Я присіла на край і провела долонею по шорсткій поверхні, намагаючись уявити цей самий камінь тоді, коли над ним здіймалися струмені. Та цього разу перед очима чомусь не виникли ні панянки, ні екіпажі, ні освітлені вікна палацу. Я думала лише про дідуся.

Мені раптом так сильно захотілося почути його голос, що в грудях аж заболіло. Не згадати приблизно, не відтворити подумки, а почути справжнім — трохи хриплуватим, неквапливим, із тією особливою інтонацією, якою він розповідав про речі, що здавалися йому важливими. Я заплющила очі й майже побачила, як він іде попереду алеєю, тримаючи руки за спиною, час від часу зупиняється біля дерева чи старого муру й чекає, поки я наздожену. «А тут колись фонтани били…» — озвався в пам’яті його голос. Скільки разів я чула ці слова й жодного разу не запитала, звідки він знав, яким був парк до нашого часу. Мені вистачало самої історії, бо дитині не потрібні докази, коли розповідає людина, якій вона вірить беззастережно. Тепер уперше захотілося знати більше.

Я почала пригадувати все, що дідусь говорив про парк, і раптом зрозуміла, наскільки мало зберегла. Пам’ятала панянок, музику, фонтани, стару браму й те, що його баба колись служила тут у панів, але не могла відтворити жодної розповіді від початку до кінця. У дитинстві його слова були для мене лише частиною прогулянок, такою самою звичною, як рипіння містка чи «Барбариска», яку він непомітно клав мені в долоню. Я ніколи не думала, що одного дня не буде кого перепитати. Не спитала, ким була його баба, що саме робила в маєтку, кого пам’ятала з Бжозовських і звідки знала про вечірню музику, яку нібито було чути аж біля Гнилички. Можливо, дідусь розповідав значно більше, а я просто залишила в пам’яті те, що було найкрасивішим. Від цієї думки стало прикро, але водночас уперше з’явилося відчуття, що не все ще втрачено.

Я підвелася й повільно обійшла басейн. У траві лежали уламки цегли, сухі гілочки, торішнє листя, а в одній із тріщин уже вкорінився молодий пагінець. Хотілося нахилитися до кожної дрібниці й запитати, що вона бачила, хоча я чудово розуміла безглуздість такого бажання. Місце не могло відповісти мені замість дідуся, та, можливо, десь залишилися фотографії, записи або люди, які чули ті самі історії від своїх старших. Я раптом згадала старий сімейний альбом у темно-вишневій обкладинці, який роками стояв у шафі й діставався переважно на свята чи після чиєїсь смерті. Там було багато дідусевих фотографій — молодого, ще без сивини, серед людей, імен яких я вже не знала. Раніше мене цікавило лише його обличчя. Тепер захотілося подивитися, що було за його спиною.

Додому я поверталася через місток уже майже в темряві. Дошки тихо рипіли під ногами, Гниличка чорніла поміж вербами, а з боку Соболихи тягнуло прохолодою й сосною. Біля середини мосту я зупинилася й озирнулася на парк, хоча крізь дерева вже майже нічого не було видно. Дивне відчуття не полишало мене: ніби я прийшла сюди сумувати за дідусем, а виходила з питанням, якого раніше ніколи собі не ставила. Що саме він намагався мені показати всі ті роки? Можливо, його «колись тут фонтани били» було не просто красивою фразою про зниклий світ. А якщо так, то я вперше по-справжньому захотіла дізнатися, що стояло за цими словами.

Наступного вечора я дістала зі старої шафи сімейний фотоальбом, обтягнутий темно-вишневою тканиною, краї якої давно потерлися від часу. Його сторінки пахли пилом, старим папером і чимось ледь солодкуватим, ніби між ними колись сушили квіти. Я повільно перегортала світлини, але цього разу вдивлялася не лише в обличчя. Мене цікавило все, що випадково залишилося за спинами людей: дерева, дороги, паркани, шматки старих будівель, обриси алей. На одному фото дідусь стояв зовсім молодим біля дерев’яного містка, тримаючи велосипед, а за його спиною темніли дерева панського парку. Я не могла пригадати, чи бачила цей знімок раніше, чи просто ніколи не дивилася на нього достатньо уважно. Найбільше мене зачепило те, що дідусь дивився не в об’єктив, а кудись убік, ніби за межами фотографії залишилося щось важливіше за сам момент зйомки.

Я почала переглядати альбом повільніше. На одному знімку між деревами виднілася знайома алея, на іншому можна було впізнати кам’яну огорожу, ще на одному — край великого басейну, біля якого стояли діти в білих сорочках. Тоді ніхто не фотографував парк навмисно: люди фотографували одне одного, а він просто залишався позаду, випадковим тлом їхнього життя. Тепер усе змінилося. Імен багатьох людей я вже не знала, зате впізнавала поворот стежки, старе дерево чи шматок муру. Те, що колись було другорядним, через десятиліття ставало чи не найважливішим. Я раптом подумала, що пам’ять узагалі дивно обирає, що залишити людині. І саме тому почала перевертати фотографії, шукаючи написи на звороті.

Наступної неділі я знову поїхала до Соколівки. Дорога була такою самою, як і багато років тому: за вікном пропливали поля соняшників, уже трохи вигорілі від серпневого сонця, невеликі лісосмуги, старі автобусні зупинки й села, у яких час, здавалося, рухався повільніше. Що ближче ми під’їжджали, то сильніше стискалося серце. Я ловила себе на думці, що хвилююся так, ніби повертаюся не додому, а на зустріч із людиною, яку дуже давно не бачила. Автобус, як і колись, тихо скрипнув на знайомому повороті, і мені навіть здалося, що цей звук залишився незмінним від мого дитинства. За вікном промайнула дзвіниця, кілька старих хат із похиленими тинами, а далі показалися верхівки дерев панського парку. І в ту саму мить я відчула дивне полегшення, ніби хтось давно чекав мого повернення.