Розділ 1- Там, де били фонтани

Кажуть, що деякі місця пам’ятають людей довше, ніж люди пам’ятають самі себе.

Я довго не вірила в це.

А потім почала повертатися в старий панський парк у Соколівці.

Соколівка Крижопільського району лежить ніби трохи осторонь часу. Дорога до неї йде поміж полів, де влітку пахне пшеницею, гарячою землею й пилом, що здіймається за колесами старого автобуса. Асфальт там давно потріскався, автобус скрипить на поворотах, а люди все одно визирають у вікна, ніби кожен раз їдуть не просто в село, а назад у щось своє.

Колись у Соколівці було більше голосів. Уранці мукали корови, гриміли відра біля криниць, жінки перемовлялися через паркани, а діти гасали вулицею на велосипедах, залишаючи за собою тільки пилюку й сміх. Надвечір із городів поверталися люди: хтось ніс сапу на плечі, хтось відро картоплі, хтось просто довго стояв біля хвіртки й говорив із сусідами про дощ, врожай або чиїсь новини. У такі вечори село не поспішало засинати. Воно ще трохи жило голосами, димом із печей, запахом свіжого хліба й молока.

Тепер у багатьох хатах порожньо. Деякі вікна забиті дошками, деякі подвір’я так заросли бузиною й диким виноградом, що вже й хвіртки не видно. Іноді мені здається, що села старіють так само, як люди. Не раптово і не трагічно, а тихо, без скарг, просто одного дня в них стає менше голосів.

Але для мене Соколівка все одно залишається найкрасивішим місцем на землі, бо там минуло моє дитинство.

Там є стара річка, яку в селі всі називали Гниличкою. Є дерев’яний місток, що рипить під ногами так, ніби впізнає кожного, хто переходить його не вперше. Є панський парк Бжозовських зі старими дубами, темними алеями й цегляним муром, у якому час залишив свої тріщини, мох і тишу.

Колись маєток Бжозовських вважався одним із найкрасивіших на Поділлі.

Старий палац був збудований у стилі класицизму - стриманому й шляхетному, з високими колонами, симетричними фасадами й широкими вікнами, у яких вечорами довго затримувалося світло. Пізніше поряд з’явився новий двоповерховий палац, а між ними простяглася тераса, з якої було видно парк і Гниличку.

Навколо маєтку шумів англійський парк із фонтанами, альтанками, старими липами, скульптурами, привезеними здалеку, і ставками, у яких відбивалося небо. Кажуть, у вечірньому світлі парк був таким красивим, що люди спеціально приходили дивитися, як сонце повільно згасає між алеями й водою.

Тепер від тієї розкоші лишилися старі басейни, мох і тиша. Але іноді мені здається, що пам’ять у таких місцях міцніша за камінь.

А ще там є фонтани. Точніше, те, що від них залишилося.

Старі цегляні басейни стоять серед трави потріскані, зарослі мохом і диким виноградом, ніби їх давно залишили сам на сам із часом. Після дощу в них набирається темна вода, і в ній тремтить небо, дерева й шматок вечірнього світла.

У моєму дитинстві вони вже були руїнами, але дідусь казав:

- Колись тут фонтани били...

І мені вистачало тієї однієї фрази, щоб увесь парк оживав.

У дитинстві мені здавалося, що Соколівка стоїть не на землі, а на історіях. Їх тут було більше, ніж людей: про панів Бжозовських, про підземні ходи, про козацькі хрести на старому цвинтарі, про жінку в білому, яку нібито бачили восени між деревами, про коней, що вночі стукають копитами по старому мосту, і про чортів, яких можна принести на плечах, якщо взяти щось із панського парку.

Я росла серед тих історій так само природно, як серед вишень, городів, запаху сіна й вечірнього диму над селом.

Соколівка була батьківщиною мого дідуся.

Його город виходив просто до панського парку. Одразу за старою грушею починалася вузенька стежка до Гнилички. Навесні річка шуміла так сильно, що її було чути навіть у хаті, а влітку заростала ряскою й пахла мокрою землею, м’ятою та старими вербами.

Через річку вів дерев’яний місток. Я боялася ходити ним сама, бо дошки рипіли під ногами, деякі були темні від часу й вологи, а під ними текла вода - неглибока, але в дитинстві вона здавалася мені майже бездонною. Особливо ввечері, коли над Гниличкою стелився туман, а верби схилялися так низько, ніби хотіли щось прошепотіти річці просто у воду.

Дідусь страшенно не любив, коли я бігла по містку.

- Не скачи, впадеш, - бурчав він.

А я навмисне тупотіла ще сильніше, щоб дошки голосніше рипіли. Мені здавалося, що місток тоді говорить зі мною, сердиться, але впізнає. Дідусь робив суворе лице, хоча кутики його губ усе одно зрадницьки смикалися.

Тепер би віддала все, аби ще раз почути, як він свариться.

У Соколівці казали, що вночі на тому містку чути панських коней, ніби вони й досі біжать до парку дорогою, якої давно вже немає. Інші клялися, що бачили між деревами жінку в світлому, особливо восени, коли парк шумів навіть без вітру. Хтось говорив, що то панська донька, а хтось - наречена, яка когось чекала й так і не дочекалася.

А баба Марія з сусідньої вулиці казала:

- Не беріть нічого з парку. Бо чортів на плечі принесете.

І одразу хрестилася.

У Соколівці про парк говорили так, ніби він був не місцем, а живою істотою. У кожного знаходилася своя історія.