Глава 5

Алекс повертався з роботи, але вже третій день його не полишали думки:

«Як я їй скажу, чому не прийшов? Вона засміє мене… А якщо дізнається, що я бідний, що мої батьки п’ють… Боже, навіщо їй такий, як я?

Що вона взагалі знайшла в мені? Вона ж знаменита піаністка, може знайти собі кого завгодно… Чому саме я?»

Так, у своїх думках, він і не помітив, як дійшов до дому — маленької однокімнатної квартири, яку орендував.

Так, вона була тісною, зате недалеко від роботи.

Алекс сів вечеряти, коли у двері подзвонили.

Він не встиг навіть відчинити, як Авріда буквально збила його з ніг і пройшла всередину.

Зупинившись посеред кімнати, вона суворо запитала:

— То чому тебе не було на концерті?

І чому я маю шукати тебе по всьому місту? Добре хоч, що воно невелике — знайти було неважко!

Хлопець не знав, що сказати.

З нього вирвалося тільки:

— У мене вкрали гаманець, коли я йшов до тебе на концерт…

І він одразу ж замовк, побачивши свій гаманець на тумбочці біля телевізора.

«Придурок… ну який же ти придурок…» — майнуло в голові.

Звісно, Авріда все помітила. Її погляд пом’якшав, і раптом вона кинулася до нього, почала гаряче цілувати, шепочучи:

— Я так переживала… Думала, з тобою щось сталося, мій рідний… мій коханий…

Алекс відповів на її поцілунки, запропонував їй щось випити — і зважився розповісти правду.

— Розумієш… я не прийшов тоді, бо… — він різко замовк, опустив погляд. — Батько забрав мої гроші. Він давно п’є…

Пробач. Ти знайдеш когось кращого. Я тобі не підходжу…

Дівчина перебила його майже одразу:

— А от і ні. Тепер ти будеш ходити на концерти безкоштовно!

І я рада, що ти сказав правду. Ти чесний. Відкритий. Я таких люблю.

Вона взяла свою сумку й додала:

— Мені пора. Побачимось завтра в консерваторії — я там часто репетирую
 

Наступного дня він сидів у репетиційній залі й слухав, як Авріда грає на роялі.

Коли композиція закінчилася, вона повернулася до нього з легкою усмішкою.

— Ну як тобі?

— Це… неймовірно…

— Я назвала її «Золото порожніх філософів».

— Чому? — здивувався Алекс. — Хіба філософи не повинні розмірковувати про життя, про те, як усе влаштовано?

— Бо всі ми — філософи, доки мовчимо, — відповіла вона. — Але варто заговорити, не подумавши, — і виходять порожні слова, порожні обіцянки. Людина стає справжнім філософом лише тоді, коли справді думає перед тим, як щось сказати.

Раптом хлопець згадав про старий рояль у неї вдома.

— Аврідо… сьогодні я зустрів свого давнього знайомого. Він працює в майстерні й ремонтує різні музичні інструменти. Я поговорив із ним щодо твого рояля — він погодився допомогти, але потрібен твій дозвіл.

— Звісно, я згодна! Давай займемося цим хоч завтра.

Наступного дня вони разом із вантажниками перевезли рояль до майстерні.

Коли приїхали, Авріда завмерла від здивування.

Невелике підвальне приміщення з білими стінами, заставлене різними інструментами:

тут були й гітари, і духові, і щось зовсім рідкісне.

Одні інструменти реставрувалися, інші — чекали на продаж.

Алекс познайомив її зі своїм знайомим — його звали Алан.

Хлопець уважно оглянув рояль.

— Рідкісна річ… Вам пощастило мати її.

— Це рояль мого батька, — відповіла Авріда. — Він виграв його на якомусь аукціоні й часто на ньому грав. Завдяки йому я й полюбила музику…

Скажіть, а де ви знаходите всі ці інструменти? Вам їх приносять ремонтувати?

— І приносять, і сам знаходжу, — усміхнувся Алан. — Поламані, забуті… Ремонтую. Якщо господаря немає — продаю. Мене тут називають Хранителем музики.

Не знаю, як швидко вдасться полагодити ваш рояль — замовлень багато…

— Не поспішайте, — сказала Авріда. Вона заплатила, і вони з Алексом вийшли з майстерні.