Глава 4

Ніч знову була місячною, ліхтарі освітлювали вулицю теплим світлом, створюючи затишок серед темряви.

Алекс та Авріда дійшли до парку, який у темряві перетворювався на справжній ліс: густі ялини та старі дерева перепліталися гілками, наче закриваючи шлях назад. Вони вийшли до ставка, який удень нагадував болото, а вночі перетворювався на одне суцільне чорне дзеркало.

Авріда зупинилася. Кілька хвилин вона мовчала, вдивляючись у темряву води.

— Він наче манить… шепоче… затягує, правда?

— Цей ставок востаннє чистили, мабуть, коли мені було дев’ять, — відповів Алекс.

Вона повільно повернулася до нього.

— Так… Іноді здається, що він зберігає щось своє, таємне. Ніби пам’ятає все, що тут відбувалося.

— Портал душі, — промовив Алекс, сам не розуміючи, чому саме ці слова з’явилися у нього в голові. — Місце, де лежать спогади… забуті події, які може розбудити лише мистецтво. Музика.

Авріда завмерла. Вона дивилася на нього так, наче нарешті побачила те, що шукала все життя.

— Алекс… будь ласка… будь зі мною.

— Що? — він навіть не встиг здивуватися.

В наступну секунду вона поцілувала його. Різко, відчайдушно, наче боялася, що світ зникне, якщо відпустить його бодай на мить. Вона обхопила його обличчя долонями, притягнула ближче.

— Будь моїм сенсом… просто будь поруч, — говорила вона між поцілунками.

— Ти надихаєш мене… У тебе такий багатий внутрішній світ… Ми зможемо гори звернути…

Я хочу, щоб ти був поруч. Ходив на мої концерти.

Просто будь хоча б поруч, коли я репетирую. У мене часто нічого не виходить.

Я погодилася на той жахливий концерт, де мені навіть не заплатили!

Тому що відчувала — щось станеться.

І коли я вийша, я побачила тебе. Ти був живий. Справжній. Не манекен, як усі інші.

Вона знову поцілувала його, вже м’якше — наче боялася втратити.

Алекс не зрозумів, як опинився в її квартирі: її руки були ніжні, а поцілунки змушували забути все — вони могли вилікувати всі його душевні рани, які залишало йому життя.

А вона цілувала його і повторювала, задихаючись:

«Мій, мій, тільки мій!»

Вранці він прокинувся та оглянув кімнату: старовинна дерев’яна підлога з візерунком, величезне ліжко з чорного дерева з червоним балдахіном і чорною постільною білизною. Вікна були завішені оксамитовими шторами насиченого червоного кольору.

Вся кімната була в чорно-червоному стилі — і це його дуже потішило.

Він вийшов у прохідну кімнату й побачив там величезну вітальню з дорогим, розкішним роялем.

Він стояв біля вікна, наче дух цієї квартири.

Алекс підійшов до нього і торкнувся клавіш, але вони не піддавалися.

— А це батьківський рояль, він зламаний! — пролунало голосом Авріди.

— Як зламаний? Така красива річ!

— Не настільки красива, як ти, — сказав він, і вона поцілувала його.

Після сніданку Авріді треба було йти на репетицію.

Вони попрощалися, і дівчина пішла так само раптово, як і з’явилася в музеї.

Час минав, залишався тиждень до концерту. Алекс ледь-ледь назбирав гроші.

І ось настав довгоочікуваний день. Одягнувшись у найкращий одяг і приведячи себе до ладу, він підійшов до тумбочки, де зберігав заощадження… але вона була порожня.

Через шок, Алекс не міг зрозуміти — чи він їх переклав і забув, чи…

— О, чорт, сволота!

Він вийшов на кухню і, як і очікував, побачив п’яного батька, який спав серед купи пляшок.

Гнів охопив його так, що він розбив усі пляшки, зібрав речі і пішов.

Довго блукаючи вулицями, думав лише про одне — як сказати їй правду, чому не прийшов.

Знявши дешевий номер у готелі, він засинав із єдиним бажанням — щоб вона зараз його обійняла, бо йому здавалося, що несправедливість і біль поглинуть його у цьому світі.