Глава 3

Він дивився на неї, і вона здавалася ангелом серед цих експонатів.

Вона подивилася на нього і простягнула руку:

— Авріда.

— Алекс.

— Приємно познайомитися, Алекс! Як вам виставка?

— О, вона незвичайна! Я часто люблю сюди приходити.

— Тоді ви бачили новий зал, який відкрився? Там просто неймовірно атмосферно!

Не встиг він відповісти, як Авріда взяла його за руку і повела в зал. Він виявився дуже великим.

В центрі зали стояв манекен, одягнений у ритуальний одяг темно-фіолетових та чорних відтінків, наче впитав ніч і тишу. На обличчі — маска, що закривала очі та вилиці, з холодним, нерухомим виразом, ніби одночасно спокійним і усвідомлюючим щось заборонене. Очі на масці були закриті, але здавалося, що вона бачить усе, що приховано від звичайного погляду.

Фігура нагадувала жрицю темряви: плечі трохи розправлені, спина пряма, руки трохи розведені, наче готова вимовити заклинання або відкрити таємницю, яку можуть зрозуміти лише посвячені. По обидва боки височіли два Ламассу — величні міфічні створіння з тілом лева, крилами і людською головою, наче стражі, що охороняють межу між звичайним світом і тим, що приховано в глибині душі.

Атмосфера зали була щільною, майже відчутною — наче подих давніх таємниць, що огортає кожного, хто наважується дивитися.

— Вау! — лише й зміг промовити Алекс.

— Згодна, вражає! — усміхнулася Авріда.

— Ви не проти сходити в кафе? — запропонувала вона.

— Що?.. — Серце його забилося швидше; він не міг повірити, що удача сама йде до нього.

— Так, звичайно, ходімо. Якраз неподалік є гарне місце!

Через кілька хвилин вони вже сиділи в затишному кафе, зробивши замовлення і насолоджувалися їжею.

— Алекс, чим ви займаєтеся?

— Працюю в пекарні, пеку хліб.

— Значить, не голодуєте!

— Авріда, я хотів би подякувати вам за той концерт у філармонії! Ви справді змінили мій внутрішній світ.

— Ой, не нагадуйте… Найгірший мій концерт. І ці люди… половина просто спала, поки я грала. Це було огидно й не поважно!

— До речі, скоро буде мій сольний концерт. Приходьте!

— Я обов’язково прийду, — сказав Алекс, намагаючись не виглядати надто захоплено, але не зміг приховати легкої тремтячки в голосі. — Мені здається, музика… вона може змінювати людину.

Авріда усміхнулася, глянувши на нього через келих вина:

— Так, музика — дивна сила. Вона може бути і ліками, і витягати назовні все те, чого ти навіть ніколи не помічав у собі.

— Наприклад? — здивувався Алекс.

— Ну, наприклад, внутрішній світ. Він є у кожного, але багато хто його боїться, особливо коли відчуває, що музика чи твір чи вистава щось зачепили в душі. Через це вони тікають, сплять або заспокоюють себе, що «це всього лише здалося». Але саме це і пробуджує людину!

— Ви будете сміятися, але коли ви грали, я не помітив, як усе змінилося… Хоч на вулиці було темно, у зал з вікон лився світло, а люди перестали бути такими жахливими і…

— Саме про це я і кажу! — перервала його Авріда. — У дитинстві в мене часто таке траплялося: могла слухати музику і переміщатися в інші світи!

— А що якщо ці світи існують насправді, і лише мистецтво, особливо музика, може відкрити нам туди двері? — розмірковував Алекс.

— Ви праві! Так точно! — погодилася Авріда. — Ну що ж, я пропоную випити за те, щоб частіше там бувати!

Сказавши це, вони чокнулися келихами.