Глава 2

Він увійшов всередину, і, ступивши до залу, від здивування округлив очі — зал здавався мертвим. Облізлі, потріскані стіни, важке повітря, що пахло пилом і килимами на підлозі, величезні запорошені вікна, що виходили на вулицю. Навколо панував запах старих крісел, а в них сиділи просто якісь старики, половина з яких дрімала з відкритими ротами.

Жінки в дешевих прикрасах, які просто прийшли показатися! Він дивився по сторонах і відчував себе як у морзі — йому хотілося  втекти від цього кошмару.

Він вже хотів піти, але вийшов чоловік у фраку, який виголосив промову, і розпочалася вистава. Вийшов якийсь молодий чоловік, що співав якийсь романс.

Потім дівчина-гімнастка.

Ще багато хто!

Хтось читав вірші, хтось співав.

Під час виступу він іноді дивився по сторонах — люди шепотілися, робили з себе інтелігенцію, а насправді всі були порожні. Він знову думав піти, бо концерт не був йому до смаку, як раптом на сцену вийшла вона — Авріда.

Висока, красива дівчина у довгій чорній сукні гордо сіла за рояль і почала грати. Він дивився на неї, і музика відносила його.

Раптом він побачив, як зал перетворився: люди стали виглядати інакше, золотаве світло лилося крізь запорошені вікна, освітлюючи весь зал. Йому здалося, що він у раю. Так він просидів до кінця!

Коли концерт закінчився, він хотів знайти Авріду і подякувати їй, але не зміг — вона зникла!

Під враженням він вийшов на вулицю і йшов дорогою, окрилений. Піднявши голову вгору, він побачив величезний повний золотий місяць, який освітлював тьмяні життя сплячих людей!

Сіра безлика триповерхова будівля з величезними колонами при вході та великою вивіскою «Музей» височіла, мов велетень серед майже одноповерхових маленьких будинків.

На самому верхньому поверсі розташувалася велика виставка «Паноптикум Тіней».

Темні зали, що переходили один в інший, створювали відчуття нескінченного коридору.

Вікна були завішані чорною тканиною, і туди не проникало денне світло, що додавало ще більше моторошності атмосфері.

Тут були й воскові фігури, і невелика кунсткамера,

але найцікавіше — велика кількість опудал тварин.

У кожному залі звучала тиха містична музика.

Усе разом пробирало до мурашок, і звичайній людині хотілося якнайшвидше вийти звідти.

Алекс підійшов до однієї композиції, яка складалася з двох рогів буйвола, поставлених немов портал у застиглий світ, що колись рухався, бігав і дихав.

За цими рогами лежав величезний панцир давньої черепахи, а на панцирі сидів дитинча ворана!

А позаду нього, наче тінь, височів дорослий варан.

Інша композиція являла собою невелику печеру, а в ній — величезна ящірка та кобра, що охороняли невеличку скриньку.

На маленькій табличці було написано:

«Вартові, що охороняють скриньку Пандори від зайвих очей».

Алекс ішов далі. Його увагу привернуло гігантське опудало алігатора.

Він підійшов до нього і завмер у шоці.

Невже такі справжнісінькі істоти існують у природі?

Так він стояв, розмірковуючи, поки його не перебив голос:

— Вражає, правда?

Я й сама в шоці — виставка просто неймовірна!

Обернувшись, він побачив Авріду.