Тривожний дзвінок

Жінка вже спала, довго не міг влягтися, бродив по квартирі, як сновида. Спробував щось почитати, нічого не лізло в голову. Довго й нудно чистив зуби, з півгодини приймав душ. І враз похопився, як ужалений: та ж завтра їхати у відрядження у Чернігів! Швиденько почимчикував у свою нору-кабінет, розстелив диван і вмостився спати. Еге ж, де там. Сон ніяк не йшов до повік. Крутився, вертівся, не міг знайти собі місця. Оце так, завтра підніматися о шостій ранку.

Заснув пізненько-пізненько. І приснилася Таля. Нібито проводжає її на поїзд, ще й подумав, чому не на маршрутку, так було б їхати зручніше. І найцікавіше, що не з Києва, а з якогось невідомого міста, і вона пильно-пильно дивиться йому в очі й нічого не говорить. Роману кортить запитати, проте він не відважується. Так вони й стоять мовчки, взявшись за руки. Підійшов поїзд, старий-старий. Такі курсували на залізниці ще після війни. Паровоз голосно загудів, звідкілясь лине мелодія пісні «Прощай», де є такі слова: «Кондуктор нє спєшит, кондуктор понімаєт, што с дєвушкою я прощаюсь навсєгда». Її мелодія до болю сердечна й тривожна, і разом з тим дуже печальна.

Таля вже у вагоні біля вікна, махає йому рукою, а очі такі сумні-сумні, аж холодок іде по спині. Поїзд чух-чух-чух, набирає швидкість, Роман іде за ним, уже не бачить її очей, а лишень помахи руки. І знову печальний гудок…

Зірвався з ліжка, увімкнув світло – пів на сьому, маршрутка з вокзалу відходить о сьомій, він же запізнюється. Як-небудь вмився, схопив ніж, щоб приготувати бутерброд, аби перекусити. Нажитий у студентські та аспірантські роки гастрит давав про себе знати. Жінка жодного разу не споряджала його у дорогу. Роман заздрив колезі Миколі Каспруку, у якого завжди була приготовлена якась шкварка чи котлетка, яйце чи навіть курочка. Ніж випав з рук, брязнувши об підлогу, вийняв з хлібниці окраєць хліба, не притримав кришки – і вона голосно стукнула. Ох, зараз і одержить на горіхи від коханої.

Не встиг подумати, як на порозі кухні з’явилася у нічній сорочці Алла зі скуйовдженим волоссям. Очі її не просто горіли, а палали лютим вогнем, і вона не говорила, а сичала:

– Професоре, у тебе все нормально з головою?

– Сонечко, вибач, я запізнююся і страшенно поспішаю, їду у відрядження. Поговоримо, як повернуся.

Згадав, що досі не викликав таксі, схопився за телефон.

– А мене зовсім не цікавить, куди і чого ти спішиш, – не змовкала жінка. – Сьогодні вихідна й хотіла відіспатися.

– Ти рано вчора лягла, я ж не зі зла тебе розбудив, просто випав з рук ніж, – намагався виправдатися Роман.

Метнувся, щоб одягнути піджак, проте на дверях, як скеля, стояла Алла.

– Нікуди не підеш, зіпсував мені ніч, то й запізнюйся! – аж верескнула.

– Не кричи, бо ще сусідів побудиш!

– А мені байдуже, – навіть не думала уступати свої позиції.

– Аллочко, золотко, я їду в неблизьку дорогу, зле відправляти мене з таким негативом, – з мольбою в голосі попросив Роман.

– Мені байдуже, – не стишуючи тону, далі розпалювала сама себе жінка.

З горем наполовину прорвався у коридор, дружина – за ним. Накинув куртку, почав взуватися, вона побачила на паркеті кілька плям від болота – й відразу вибухнула з новою силою:

– Ах, ти ще гадиш повсюди, не прибираєш після себе! Я що тобі тут – наймичка?

Рот розкрився, і він побачив ненависний оскал її білосніжних зубів, котрі вона по годині чистить щоранку і щовечора. Алла була жахливою егоїсткою, її власна персона переважала над усім на світі. Не доведи Боже не поспати, чи впору не поїсти, чи грошей не дати. Це ставало всесвітньою проблемою. Усе мало бути за шерстю і ні в якому разі не інакше, бо відразу вибух, скандал, сльози, ненависть. Парадокс: і красива, і розумна, і добра, а страшна себелюбка. І ради тут немає. Ніби жінка й була, а почувався чужим і непотрібним. Вона сама для себе стояла на першому місці, а Роман для неї десь, може, на сімнадцятому. І це він гостро відчував. Та у цю хвилину зовсім не було часу розбиратися в образах і претензіях. Ну, звичайно, він не був правий, що розбудив, але могла б і його зрозуміти.

– Я більше такого не потерплю! – далі верещала Алла. Градус її злоби і ненависті не знижувався.

– А тебе ніхто й не заставляє, – згарячу відповів і спробував відчинити вхідні двері, та жінка не давала і продовжувала:

– Ах так, тоді можу взагалі звільнити тебе від себе.

– Як хочеш, – кинув спересердя.

Жінка враз уся обм’якла і голосно розплакалася, відступила й ще сильніше заридала. На вмовляння часу не було. Роман прожогом кинувся до ліфта.

На маршрутку ледве-ледве встиг, і то тільки тому, що вона запізнилася. Цілу дорогу з-перед очей не сходила картина вранішнього скандалу. Ну як далі бути, відчуття неповноцінного сімейного життя його ніяк не покидало. Треба щось вирішувати, та за буденними клопотами, різними справами руки не доходили. Постійно сам собі говорив: «Ай, завтра, ай, потім». А те «потім» не приходило. Просто треба було про все відверто поговорити з дружиною, розібратися в їхніх спільних проблемах. Багато ж бо накипіло всього недоброго. Та він усе відтягував, відтягував і відтягував. Знав, що буде ще дуже і дуже трудна розмова, відчував: добром не закінчиться.

Повертався додому просто щасливий. Усі клопоти позаду. Відрядження було дуже насиченим на зустрічі, засідання, скрізь потребувалася його участь. Давно не випадало такого напруженого тижня. Попереду вихідні, гріла думка грядущим відпочинком. До обіду буде валятися в ліжку, відсипатися, відключить усі телефони, к чортовій мамі всілякі проблеми, треба трохи подбати й про себе. Встане, поп’є кави, перегляне газети – й бух у ванну. Аж примружився від майбутнього задоволення, усміхнувся сам до себе. Він заслужив на такий відпочинок.