День народження

Після отої прогулянки стосунки між Романом та Орисею явно потеплішали, розмови подовшали, і не лишень про наукові справи. У них знаходилися теми, які торкалися літератури, театру. Нерідко сперечалися про політику. Значно частіше вони обмінювалися поглядами, посмішками. Іскорка, котру викресала зі свого серця дівчина, все більше й більше гріла його. Хоч він і вперто не признавався сам собі в цьому, проте нерідко ловив себе на думці, що з більшою охотою тепер іде на роботу, йому цікавіше проводити засідання кафедри. Бо знав: слухають усі, а найбільше – юна аспірантка, і звати її Орися. А вона взагалі розцвіла, так і пашіла від щастя і радості. Її іскриста, мила посмішка не сходила з уст, просто вражала і підкупляла. Дівчина стала гарніше одягатися, змінила зачіску. Всі довкола не могли надивуватися таким перемінам.

Романа ж така поведінка Орисі вабила. Хто-хто, а він то добре знав, для кого вона все це робить, для кого старається, і часто підмивала думка, а що як… Вдома постійно домучували, висотували енергію і силу жінчині причіпки і сварки, а душа так прагнула тепла. Проте він не дозволяв собі нічого зайвого. Збігали у щоденних клопотах дні, тижні, місяці, та все залишалося як і раніше.

Весело відсвяткували день народження Орисі. Зібралися усією кафедрою, Роман говорив урочисті слова, вітав, цілував іменинницю, усі дружно приєдналися. Після роботи вона поставила кілька пляшок шампанського, були канапки, торт. Усе пройшло як годиться. Вибравши підходящий момент, підійшла до Романа і тихо сказала:

– Чи не буде заперечувати наш дорогий завкафедри, як я запрошу його завтра додому на день народження?

І подарувала свою неповторну сонячну посмішку.

Він аж розгубився спочатку:

– А зручно буде, не помішаю?

– Сподіваюся, ні. Так ви даєте згоду?

– Ну, звичайно, так. Хіба можу встояти перед такою чарівною іменинницею.

– От і добре. Чекаю вас о шостій вечора, – і знову посміхнулася.

Роман цілий вечір ламав голову над тим, який подарунок купити. Закрадалася й думка, чи не ліпше відмовитися. Та якось незручно, дівчина щиро запрошує, а він буде брикатися, як чортополох. Вип’є кілька чарок і чемно розкланяється. Нічого страшного немає.

Наступного дня після роботи поспішив у парфумерний магазин, довго принюхувався до різних духів. Привітні продавчині допитувалися, кому, на скільки років, які запахи жінка любить. Ну що він міг сказати? Що дамі літ двадцять п’ять – якось незручно. А про те, які її смаки, він взагалі не міг знати. Вибрав, як на його уподобання, ніжний-ніжний запах. Лихо з ним, вгодив не вгодив, пан або пропав. Так само довго вибирав квіти. Йому так хотілося здивувати Орисю. Приємно.

З букетом довго човгав Подолом, треба було десь вбити час, ще залишалася більш як година. Уявляв себе збоку, напевно, виглядав дуже смішним: з портфелем, букетом під пахвою сивочолий дядько в окулярах вештався без діла. Він же постійно кудись поспішав, чимось був зайнятий, ніколи не відчував надлишку часу. А тут кров з носа треба було його десь подіти, вбити, знищити. Дожився, мимоволі посміхнувся сам до себе.

Рівно о вісімнадцятій натиснув кнопку дзвінка Орисиної квартири. У ту ж мить двері широко розчинилися, ніби господиня з того боку чатувала вже давно. Роман аж рот відкрив од здивування: вона стояла у довгому, до п’ят бузковому платті з глибоким декольте, на плечі спадали її пишні коси. Сліпуча красуня – він аж примружився, мимоволі вирвалося:

– Нічого собі!

– Щось не так? – зніяковіло опустила очі дівчина.

– Та так, так, так! – вигукнув голосно. – Ти просто богиня.

Завжди стриманий, він дав волю емоціям, бо справді був заворожений виглядом дівчини. Це випадково, чи вона звідкілясь дізналася, що його улюблений колір – бузковий. І все так було до ладу: зачіска, намисто, сережки. Він же здогадувався, що господиня так старалася ради нього.

Швидко провела у кімнату, запросила до столу. Роман тільки тоді збагнув, що дурнувато стовбичить з квітами, так захопився красою Орисі, що забув вручити подарунки. Віддав квіти, чоломкнув у щічку і довго вовтузився з портфелем, доки видобув звідти духи. Від того ще більше засоромився.

– Дуже переживаю, чи потрафив твоїм смакам, – знітився, простягаючи пакуночок. – Ану понюхай.

Вона бережно розкрила, відкрутила кришечку і відразу розцвіла вся на виду:

– О Боже, це ж просто чудо – мій улюблений запах.

– Справді? – недовірливо запитав Роман. – Ти не жартуєш?

– Та ви що? – обхопила його за шию і міцно поцілувала в губи.

Він зовсім оторопів. Дівчина не звернула на те уваги, потягнула його за руку до столу.

– Ми що, будемо одні? – запитав на всякий випадок.

– А ви, може, мене боїтеся? – питанням відповіла весело Орися. – Потрібні сторожі чи свідки?

Поцікавилася, що він буде пити, і, коли обоє зійшлися на коньяку, без усяких церемоній налила йому і собі, у тарілки поклала салату. Так розпочалося їхнє застілля. Після третьої чарки скованість як рукою зняло. Орися весело щебетала, зашарілася, а це додавало їй ще більшого шарму. З нею було так легко і просто, що Романові захотілося, аби цей вечір ніколи не закінчувався.