Донечка

Дівчина кивнула головою на знак згоди. Коли всі розійшлися, Роман делікатно взяв її за лікоть і запитав:

– Ти не будеш заперечувати, як ми з тобою трошки прогуляємося?

– Звичайно, ні, – охоче погодилася.

Якийсь час ішли мовчки. Досвідчений професор з величезним словниковим запасом ніяк не міг підібрати потрібних слів. Нарешті почав здалеку:

– Ти знаєш, що Любецьк – моя батьківщина? – зробив наголос на першому складі.

– Звичайно, – посміхнулася Орися.

– Там у мене багато знайомих, друзів і… – й запнувся.

– І велике кохання, – у тон продовжила вона.

– А як ти знаєш? – піднявши високо брови, здивовано запитав.

– Просто здогадуюся, – розсміялася весело.

– Ну й ну, ох і молодь же пішла, – похитав головою Роман.

Але ця розмова остаточно розтопила льодок, що залишився між ними. І так слово за словом Роман розказав про Талю, усе, що їм обом довелося пережити. Вони поволі йшли сквериком, дівчина уважно слухала, навіть сплакнула. Роман стиха говорив, говорив, не зупиняючись. Враз несподівано запитав:

– А чому про все це розповідаю?

– Не знаю, – простодушно відповіла. І по хвилі додала: – Мабуть, дуже наболіло, а я була найближче.

– Може, – погодився. – А ще мені здається, що ти вмієш слухати. Й головне – хочеш. Вибач, якщо все це тобі нецікаво і тебе мучу всякими своїми розказнями.

– Зовсім навпаки, – палко заперечила Орися.

І в її слова не можна було не повірити.

– Ти знаєш, той Талин дзвін у мене й досі стоїть у вухах, – задумано сказав Роман. – У мене таке відчуття, що вона дзвонила не стільки для всіх, як для мене, і що хотіла мені щось сказати. Що, що саме?

В останніх словах були ледь вловимий біль і здивування.

– Може, я все це собі придумав, а може, й ні.

Запала довга-довга мовчанка. Кожен думав про своє. Роман виговорився, і йому полегшало на душі. Правда, закрадалися сумніви, а чи потрібні зовсім чужій людині його переживання, а чи варто отак вивертати душу?

Він жодному товаришеві цього не розповідав, як і дружині. А тут ось відкрився сам собі на диво. Орися ж так перейнялася усім, що не могла мовити й слова. Їй було шкода їх обох і любові, котру десь розгубили. А можливо, й не розгубили?

– Може, то прозвучить наївно, – раптово вирвалося в Орисі з вуст, – але, як на мій погляд, коли з моєї дзвіниці дивитися, я на вашому місці поїхала б і відверто про все поговорила з Наталею.

Вона випалила свою думку так щиро, так переконливо, що Роман всерйоз замислився і вголос перепитав:

– Думаєш?

– А тут і думати немає чого, – очі іскрилися переконанням. – А враз ви порозумієтеся – і все у вас наладиться.

– Ох і дожився – вже яйця курей вчать, – голосно розсміявся.

– А чому ви з мене насміхаєтеся? – образилася Орися. – Я ж хочу, щоб у вас було все якнайліпше.

– Ну, заспокойся, всього-на-всього пожартував, – примирливим тоном обізвався.

Вона йшла похнюплена і зовсім не зреагувала. Роман же уважно розглядав дівчину, ніби вперше побачив. Круглолиця, з довгими русявими косами. Гострий носик говорив про те, що вона завжди вміє шукати і знаходити, сірі, теплі очі свідчили про доброту. Була трішки повненька, та це її не псувало. Ніби не красуня, проте у ній щось підкупляло. Мабуть, посмішка, навдивовижу щира і відкрита. Знала вона про свою головну зброю чи ні, але посміхалася дуже часто.

Вони вже давно вийшли зі скверика, зміряли майже увесь бульвар Шевченка, непомітно дійшли до Орисиної зупинки. Настав час прощатися.

– Ти навіть не уявляєш, донечко, який я тобі вдячний! – сказав Роман. У те слово «донечко» він вклав стільки ніжності і ласки, що дівчина аж розцвіла. Знала ж бо: професор дуже рідко називає підлеглих таким словом і тільки тоді, коли у доброму гуморі.

– Немає за що, – скромно відповіла.

– Ой є, ще й як є, – заперечив  і додав: – А над твоєю пропозицією обов’язково поміркую, хоча навряд чи це щось дасть. Розбиту чашку вже ніяк не склеїти докупи.

Їхав додому, а думка все вертілася і вертілася навколо того ж самого: Талі, Орисі, дзвонів. Відчував, як втома все більше й більше огортає його. Зараз прийде, впаде на ліжко, навіть роздягатися не буде. Отак відключиться геть-геть від усього, забудеться, зникне, втече від клопотів, суєти, душевних мук…

На порозі зустріла жінка з холоднючою посмішкою, котра не віщувала нічого доброго.

– Ти де вештаєшся так довго? – випалила, як з кілочка.

– Там, де я був, уже мене немає, – спробував віджартуватися.

– Професор міг би придумати й щось розумніше, – недбало скривилася господиня.

Але це були квіточки, ягідки чекали Романа на кухні. Після постійних скандалів тут він починав ненавидіти це місце у їхній квартирі. Та дуже хотілося їсти, волею-неволею треба було туди йти. Помив руки, сподівався, що харч уже на столі, натомість йому під самий ніс Алла тицьнула надрізаний рогалик і верескнула, як з переляку: