Любов і муки

Десь з рік чи півтора під спільним дахом були раєм. Щоранку, коли розходилися по роботах, обов’язково з поцілунком, увечері, коли сходилися, – так само. Ніжні погляди, невипадкові, ласкаві дотики рук, теплі слова, медові дні і місяці. «Ну накінець я знайшов те, що шукав», – витанцьовувала від щастя Романова душа. Але згодом стали з’являтися якісь незрозумілі нотки у сімейній музиці. Спочатку вони його насторожили, потім – занепокоїли, а згодом геть перелякали.

Ранки стали на диво одноманітними і сухими. Десь поділися запитання: «Як тобі, коханий, спалося, як ти почуваєш себе?», зате з’явилися постійні причіпки: «Чому ти після себе не помив посуд? Чому не витер стіл після себе? Чого так довго вовтузишся на кухні, нащо читаєш газету?» Спочатку чоловік віджартовувався, переводив розмову на інше. Деякий час цей номер проходив, та згодом усі жарти і примовки нещадно обрубувалися, і доки Алла свого не доказувала, її зверху не було – не відступала. Усе закінчувалося дрібними сварками. З часом вони крупнішали і розросталися, як мох у лісі. Ті ніби й мізерні напади витравлювали з душі тепло, обперізували сім’ю метастазами образ і недовір’я, байдужості і зневіри.

Щоранку, коли Роман йшов на кухню, з острахом чекав чергового скандальчика. Здавалося б, уже абсолютно немає до чого причепитися, проте Алла завжди знаходила:

– Ти чого вчора не помив свої туфлі, подивися, вони всі в болоті, у чому підеш на роботу?

– Візьму інші, – спокійно відповідав.

– Ах так, а хто після тебе буде витирати килимок?

– Ти.

– Я що тобі – наймичка? – зривалася на фальцет.

І починалася гнівна тирада на добрі півгодини. Роман хутенько дожовував сніданок і намагався швидше вислизнути з квартири. Та де там! Алла ставала на дверях і, доки всього не виливала зі своєї розбурханої душі, не зрушувала з місця. Не будеш же з нею битися.

Спробував хитрувати, зривався раненько, намагався поснідати без неї і першим втекти на роботу. Та й цей маневр жінка швидко розгадала і прибігала на кінець трапези, швидким поглядом окидала кухню у пошуках зачіпки, якщо її не було, ловила те, що попадалося під руки:

– Ти чого не підстрижешся, ходиш, як вуйко з полонини?

– Ти його бачила? – огризався.

– Не умнічай, професор, краще поміняй лампочку у залі.

Наступного дня знаходилися інші теми: ти чому у ванній не витер плитки, коли після душу наляпав, ти чому не вибив килимка, чого так часто телевізор вмикаєш, нащо береш мою пасту, ти коли занесеш речі в хімчистку.

Після таких «ніжних» балачок Роман приходив на роботу знервований, сердитий і все виливав на студентів, підлеглих. Іноді ловив себе на думці: а в чому ж вони винуваті?

Він не міг сказати, що Алла геть погана, чи неуважна, чи не господиня. Добре до нього ставилася. Але ці сварки вбивали, нищили все, що між ними було. Пробував не раз відверто поговорити, переконати, що так далі жити не можна, допомагало на кілька днів, а далі все ставало «на путі своя». Часто замислювався над тією їхньою бідою: чи то дає так знати професія – Алла працювала вчителькою математики, чи це родинне, чи просто жінка одержує задоволення від скандалів. А може, все разом дається взнаки. Однозначної відповіді ніяк не знаходив.

Так спливали роки, Роман усе сподівався, що попустить, якось притреться, проте нічого не мінялося. Навпаки, як сніжна лавина з гори котиться і все збільшується, так і тут усілякі докори усе росли та збільшувалися, і кінця-краю їм не було. Він уже проклинав її педантизм і любов до чистоти. Дійшло до того, що навіть поділила у шафі-купе вішаки.

– Три твої, два – мої, – заявила несподівано. – І не смій свої речі чіпляти на мої вішаки.

– Але ж вони не зайняті зараз, – доводив.

– Ну й що, вони мої, і я ними розпоряджаюся як хочу, – категоричним тоном заявляла на всю квартиру, що, напевно, було чути сусідам.

Чоловік знизував плечима і відходив убік. Ну просто кілок теши на голові. Була б така вперта студентка, давно вже вигнав би. А тут мусиш терпіти все, що вона поклала десь, вічно мало там лежати. Упаси Боже перемістити чи хоч навіть зрушити з місця. Роман сподівався знайти спокій і прихисток у своєму кабінеті, та Алла добралася й туди.

– Чого ти відсунув штори? – прискіпувалася постійно.

– Бо я люблю багато світла, – пояснив.

– Нащо я старалася, вибирала, шила, щоб ти їх поговбав, як у бомжатнику, – знову пішла в нову атаку.

– Але ж мені так подобається.

– А мені ні! – відрізала. – І взагалі, що це за бардак у книжках. Ти не можеш їх нормально поскладати?

Усе кругом мало бути як саме вона хоче, нічиї побажання, інтереси, уподобання в рахунок не бралися. Роман закипав, давно вже збився з думки, саме працював над якоюсь науковою статтею. Ось-ось міг вибухнути. Та викладацька робота навчила витримувати й не таке.

А наступ Алли продовжувався невпинно і цілеспрямовано. Він втрачав позицію за позицією. Дійшло й до інтимних справ. Вона десь вичитала, що під час поцілунків передається багато бактерій з уст в уста, і тому зробила висновок, що це шкідливо. І настільки вбила собі в голову, що перестала цілуватися з ним в губи. Спочатку він сприйняв це як жарт, але потім побачив, що все серйозно. Ніяк не міг уявити, як можна займатися коханням без поцілунків. Довго доводив, що це ненормально. Навіть гусак з гускою дзьобами торкаються одне до одного, перш ніж почати це, а ми ж ніби нормальні люди. Нічого не допомогло. Уже п’ять років нібито закохана пара не цілувалася.