Тінь

До поїзда залишалося ще кілька годин. Йшов до болю рідними вулицями – і душа розривалася. А що, як плюнути на все, переїхати сюди зі столиці, роботу знайде без проблем, доктори наук на дорозі не валяються, переконати Наталю, що вони мають бути разом, і зажити нормально. Ходити оцими рідними вулицями, слухати її голос і дзвони… А думками рватися у Київ, де живе його кровинка Василько. Скоро треба буде йому поступати, хто має допомогти, як не батько. У новій сім’ї в колишньої жінки не дуже ладиться, і Роман – єдиний прихисток для сина. Він часто прибігає до батька, тулиться, розповідає про свої справи, проблеми, часто дуже знервований. І чи не запізно починати сімейне життя третій раз.

Уже в темному вагоні, коли вмостився на полиці, слухав мирно стукіт коліс: та-та, та-та, та-та, Та-ля, Та-ля, Та-ля. Знову вернувся у думках до Любецька і до неї. Дуже любив такі нічні рейси у поїзді. Вони завжди співали пісню про його Талю, чомусь тоді так легко думалося, тягнуло на філософію. Швидкий колійний політ додавав шарму, відчуття душевної невагомості. Ну і просто хотілося відірватися від щоденних клопотів, від землі і поблукати у нетрях думок та сподівань.

Чи привезе колись той поїзд його до Наталі? А чому б її не забрати у столицю? І ось так вони будуть удвох їхати в купе, а колеса вистукуватимуть: Та-ля, Та-ля. А він вголос стане підспівувати: «Та-ля, ля-ля-ля». У темноті заблукала посмішка торкнулася його уст. Ну, він не посадить її в купе, куплять квитки у спальний вагон і будуть самі. Там відсіки лише на двох. Хоча вони легко вмістяться на одній полиці. І що, цілуватимуться? Якось трохи несолідно для професора в літах і поважної дами-науковця, котра потрясає своїми дзвонами всю Україну.

Ох і замріявся. А дійсність геть не така солодка. Вдома його чекає тінь. Від згадки зажурено почухав потилицю, піднявши голову над подушкою. Відразу ейфорію, піднесення як корова язиком злизала. Ну, звичайно ж, тінь ота була одухотворена. Так Роман називав свою нову подругу – не подругу, дружину – не дружину, співмешканку – не співмешканку, щось ніби усе разом взяте, і мала вона ймення Алла. Ніби й хороша людина, й ніби не зовсім. Він постійно мучився, як далі бути з нею. У таких випадках кажуть: важко нести і не можна кинути.

А познайомила їх Наталя. Так-так, завдяки їй Роман та Алла стали жити разом. Якось зимою він стояв у довжелезній черзі по апельсини та мандарини, підбігла мила жіночка у шубці і скоромовкою:

– Ви крайній, я за вами?

Він аж рот відкрив. Та – викапана Таля. Просто трішечки вища. Доки він приходив до тями, жіночка попросила потримати чергу, вона ж збігає в магазин по молоко і сир. «Ну й дзиґа», – подумав.

Коли через якийсь десяток хвилин та прилетіла і почала розглядатися, шукаючи Романа, він обізвався і легенько підколов:

– Більше нікуди не збираєтеся бігти?

– А що? – відповіла на питання питанням.

– Та нічого, просто захоплююся вашою енергією, і працьовитістю, – пояснив з посмішкою.

– Я б на вашому місці не насміхалася над бідною жінкою, – грайливо закопилила губки сусідка по черзі.

А вона таки страшенно нагадувала Наталю. Ну, хай трошки носик довгенький, але губи і сам вираз обличчя схожі. І буває ж таке.

– Чого це ви так розглядаєте мене прискіпливо? – вивела Романа з порівняльних роздумів.

– У вас випадково родичів у Любецьку немає? – запитав.

– А що? – знову втелющила питання незнайомка.

– Просто ви дуже схожі на одну людину.

– Невже? – підняла брови. – І та людина, напевно, жіночої статі, а з нею пов’язані чудові спогади, – явно знущалася з Романа сусідка по черзі.

– Ну, приблизно так, – погодився. – А ви просто провидиця.

У цій незнайомій жіночці приваблювали не лише риси, схожі з Талиними, а й задерикуватість, якийсь неспокій, десь глибоко схована родзинка.

Нарешті підійшла їхня черга, закупили вони помаранчеві, вже збиралися розпрощатися, так і не познайомившись, але виявилося, що їм обом треба йти в одному напрямку до метро.

– Ну, після такого бойового хрещення пора б, мабуть, і познайомитися, – широко посміхаючись, зробив висновок Роман.

– А конче треба? – запитала попутниця.

– Давно пора, – ствердно кивнув.

– Мене звати Алла, – сміливо подала руку.

– А я Роман, – відрекомендувався.

– Ну ви, мабуть, професор, – не вмовкала.

– Попали пальцем в небо, аж тріснуло, – розгонисто розсміявся.

Так вони весело гомоніли, ніби знайомі вже сто літ. З Аллою було дуже просто і невимушено, вона швидко розтопила недовір’я, котре виникло поміж людей, які ще півгодини тому навіть не підозрювали про існування одне одного. Коли прийшла пора розходитися, Роман елегантно подав руку:

– І що, отак і розбіжимося, не залишивши сліду одне одному?

– А я знаю? – простодушно стенула плечима жінка. Видно було, що вона не дуже хотіла за собою замітати сліди.

Він розстебнув куртку, видобув з нагрудної кишені візитівку і простягнув Аллі, та чемно взяла, подякувала, кинула оком на папірчик – і враз її обличчя видовжилося, залепетала: