Дзвін душі

Слова Наталі, сказані у пориві відчаю і болю, як зачаклований меч, висіли над ними обома. Щось обірвалося, ниточка, що так делікатно, майже невидимо об’єднувала два серця, враз тріснула, залишилися розітнуті кінчики, котрі ніяк не могли надибати один одного.

Наталя після аборту була у жахливій депресії, ніде і ніяк не могла знайти собі місця. Батькам грубіянила, практично не спілкувалася, вони ніяк не могли допетрати, у чому річ, ходили біля неї, як біля тонесенького-тонесенького скла. На роботі в бібліотеці її теж як підмінили, була похмура і замкнута, не посміхалася. Холодно обслуговувала клієнтів, з дівчатами майже не говорила. Не могла діждатися, коли почнеться сесія, щоб трохи змінити обстановку.

Чомусь несподівано Наталя полюбила самотність, нікого не хотіла чути й бачити, бродила вулицями, ні про що не думала. Отак переставляла машинально ноги, йшла, йшла – і ні втоми, ні краю свого шляху не хотіла бачити. Таке було відчуття, що зависла у часі й просторі, ніби у невагомості плавала й не могла прибитися до берега. Вона нікуди не поспішала, ні про що не думала. Машинально їла, спала, ходила на роботу. Іноді ловила себе на думці: а чи не роботом вона випадково стала? Сама до себе всміхалася і так жила далі. Дні збігали один за одним, а в її житті нічого не мінялося. «Може б, мені до психіатра сходити? – якось мало не вголос задала собі запитання. – Але ж якщо я тверезо оцінюю свій стан, то ще, мабуть, не здуріла. Давай поживемо, побачимо», – знічев’я втішала сама себе.

На сесію поз’їжджалися однокурсники, з’явилися якісь нові емоції, друзі, веселі зустрічі, помаленьку почала оживати. Треба було готуватися до екзаменів, про щось думати, з’явився хоч якийсь стимул. І тут сталося маленьке чудо. Після пар Микола, що вже чотири роки сидів завжди на заняттях поруч, запропонував сходити на каву. Раніше це було б схоже на землетрус або принаймні на маленький армагеддон. Тихоня, який не може зв’язати й два слова, щоб не почервоніти, і враз такий жест. Тепер же сприйняла зовсім спокійно. Пішли так пішли.

Про що вони там говорили на тій каві, до Наталі не дійшло. Отак про всяку всячину. Але ж тим не закінчилося. Колька провів її додому. Ну це взагалі – цілий кордебалет. Про щось намагався натякати, мовляв, давно хотів з нею поговорити серйозно, все ніяк не наважувався. Дивувався, чому вона завжди така далека…

Біля самої хати спробував пригорнути, Наталя грубо відштовхнула Миколу ще й вигукнула:

– Ти що, здурів?

Хлопець зовсім знітився, зупинився, як укопаний. Стало вже його шкода, вона явно переборщила. Попрощалася і побігла до хати. А тут у чотирьох стінах до болю відчула самотність. У бік телевізора не хотілося й дивитися, читати – тим більше. Хоч на стіни лізь. І глухо, беззвучно заридала. Так самій себе стало шкода! Для чого, для чого вона живе на цьому світі, не може бути разом з тим, з ким хоче, робити те, що хоче, для чого потрібне таке життя. Важкі думки залазили все глибше й глибше, ятрили душу, і рясно вмивалася дощем, тобто сльозами.

А тут ще враз нахлинули згадки про аборт. Нащо вона так поступила, для чого вбила ще не народжене життя, нагрішила тяжко. Новий напад ридань розривав серце і душу. Щоб не завити від болю, затиснула собі долонею рот і плакала, плакала. Безутішно, безнадійно. Проклинала зустріч з Романом, ненавиділа його і готова була спопелити.

Тієї ночі майже не спала, піднялася вранці з ліжка з великими чорними баньками під очима, все тіло ломило, ледь переставляла ноги. Мати стривожено запитала у неї:

– Доцю, ти що, захворіла?

– Ні, все нормально, – якомога спокійніше відповіла.

– Нехай батько відведе тебе у поліклініку, – та стояла на своєму.

– Мамо, заспокойся, мені треба йти на пари, – зупинила дівчина.

Назрівав скандальчик, щоб його уникнути, Наталя швиденько вислизнула з хати. Але ж від себе отак легко не втечеш, усі твої думки, болі та печалі всередині, вони нікуди не хочуть зникати. От образила вчора нізащо хорошого хлопця. Давно помічала, що той нерівно дихає до неї, виказував усілякі знаки уваги, та не зважала на те. А тут, як сніг на голову, «той». І посміхнулася сама до себе, відчула, як усі свої біди і провини звалює на Романа. При чому тут він, треба було відразу відфутболити, тоді й не кидалася б, як навіжена, на Миколу.

На парах підійшла до хлопця, подивилася теплими очима і тихо попросила:

– Ти вибач за вчорашнє, щось на мене найшло, я більше так не буду.

Микола стрепенувся, ожив:

– Та я нічого, все нормально, вже й забув, – а згодом несміливо запитав: – Може, сьогодні сходили б у кіно?

– В принципі, я не проти, тільки щось погано себе почуваю, – вибачливим тоном заговорила Наталя. – Давай іншим разом.

На тому й порішили.

Увечері, коли поверталися додому, в церкві, що від квартири за якусь сотню-дві метрів, на дзвіниці бомкнув дзвін. Ніби вдарив у саме серце. У ньому були клич, насторога, попередження. Зачіпав за саму душу. Чому вона раніше ніколи не звертала уваги, який же він мелодійний і чистий? Неначе сама душа дзвенить дивним трепетом. Поклик до чогось урочистого і небуденного.

А вночі Наталі приснився чудернацький сон. Ніби вона попала у дванадцяте чи тринадцяте століття, бродить містом і щось настирливо шукає. Одягнута в довжелезне полотняне плаття до п’ят, взута у дерев’яні колодки, котрі набридливо кляпають по нерівній бруківці. Йти незручно, таке відчуття, що ті трепи ось-ось злетять, а вона долає одну вулицю за одною і ніяк не може знайти річ, котру шукає. Ну, що за біда така? Книжку не книжку, одяг не одяг, зброю не зброю, і все притьмом йде та йде, а потрібна річ ніяк не знаходиться, хоч плач.