Розцвіла троянда дивним цвітом

Цілий тиждень, аж поки дружини не виписали з пологового будинку, Роман і Наталя щовечора гуляли у місті, потім йшли у парк. Звичайно, ніяк не могли обминути свого «ресторану». Дівчина жодним словом не обмовилася, не дорікнула за жінку, новонароджену дитину, як і за те, що вони безсовісно грішать. Навпаки, була балакучою, часто сміялася. Він дивився на неї і не міг натішитися. Вона справді розцвіла, погарнішала, видно, що весна прийшла не лише у їхнє місто, а й у її душу. Любов нуртувала у кожному куточку тіла. Вранці прокидалася у доброму настрої, ішла вмиватися і тихенько наспівувала, снідала – знову ж легка мелодія не сходила з вуст, збиралася, одягалася – те ж саме. Батьки не могли надивуватися, що діється з їхньою єдиною дитиною.

У бібліотеці народ був зачарований Наталею. Вона просто світилася щастям. Співробітники тішилися, перешіптувалися по кутках, напевно, здогадувалися, що з дівчиною діється, а відвідувачі були захоплені. Завжди зосереджена, серйозна бібліотекарка кожному привітно посміхалася, жартувала. А сама ще до обіду крадькома поглядала на годинник, не могла дочекатися, коли ж добіжить кінця той день, настане вечір, а значить, і прийде Роман. Іноді пролітала непрохана думка: «А в нього ж у пологовому жінка, а в нього ж маленька дитинка!» У ту ж мить відганяла її геть, нічого не хотіла знати, ні про що не міркувати. Вона людина, вона теж має право на щастя. Захмеліла, сп’яніла душа, по вінця заповнена коханням, нічого не хотіла помічати навкруги. Бо прийшли її час, її доба – і все решта абсолютно не мало значення.

Він бачив те, розумів, відчував і дуже боявся бодай одним необережним рухом, жестом, поглядом, словом сполохати отой перепелиний ніжний політ, що пташечкою випурхнув із серця такої милої, незвичайної дівчини. Не один раз доводилося йому чути вислів: щастя довгим не буває, проте сьогодні волів його не знати, не звертати уваги, бо й сам геть самозречено й безоглядно купався у тій бездонній річці почуттів, що раптово бурхливим потоком, з усієї сили прорвавши греблю буденщини і байдужості, хлинули прямо в душу.

Яка ж то нехитра штука – наше життя. Ми шукаємо щастя, вигадуємо його, маримо ним, а воно раз – і вигулькнуло зовсім поруч, несподівано і ніби нізвідки. І як же ж треба ним тішитися, леліяти, доки не злякали, не відігнали. Як часто важко в усьому розібратися. Як пише велика поетеса: «Отак як є, а може ж бути гірше, а може бути зовсім, зовсім зле. То поки розум од біди не згірк ще, живи і смійся, як Рабле».

Одного разу біля під’їзду, коли Роман уже збирався прощатися і бігти додому, Наталя несподівано запитала:

– А ти не хочеш зайти до мене додому?

Він нерозуміюче витріщився:

– А що, дозволено? Ти ж ніколи не запрошуєш.

– Можна подумати, що ти щодня просився, – вщипнула легенько. І потягнула за руку наверх.

Непомітно прослизнули у «президентський» овальний кабінет, не встиг Роман розстібнутися, як дівчина своїми швидкими пальчиками, як насіння соняшника, вилущила ґудзики на пальті, піджаку, сорочці… Усе це злетіло в одну мить, він стояв у чому мати народила. Наталя ніжно провела долонями по його грудях, животі, всім своїм тілом прилинула і почала цілувати, цілувати, та так, що мороз проймав. Він стояв, як зачарований, не міг й поворухнутися, слухав і сотав у себе неповторну музику ніжності. А вона ласкала нестримно його, щораз вигадуючи все нові і нові пестощі. І де ж у неї набралося такого неймовірного хисту, тонкощів любовної гри. Якби її хтось запитав, напевно, сама не відповіла б.

Роман не витерпів, легким рухом підхопив її, і вони вмить опинилися на дивані. Отут він усе робив, щоб віддячити за до болю тремтливі ніжності. Наталя від задоволення стогнала, сама собі закривала рот, щоб, чого доброго, не побудити і не підняти на ноги батьків.

Ті казкові дні пролетіли, як вітер перед літньою грозою – рвучко і буйно, в одну мить. Роман забрав жінку зі своїм манюсіньким поповненням з пологового будинку. Щодня допомагав по хаті. А обоє закоханих перебивалися короткими дзвінками. Він то хоч був постійно у клопотах, а Наталя на довгі дні, а ще довші ночі залишалася наодинці зі своїми думками, недоконаним, невилюбленим, недоласканим тілом.

Ще як на роботі крутилася, була зайнята, а коли приходила додому, не мала де себе подіти. Телевізор терпіти не могла, ніяк не розуміла мами, котра не відходила від своїх серіалів. Єдине спасіння – книжка. Але з часом втомлювалися очі, та й Роман не давав: ні з того ні з сього приб’ється до голови, стане перед очима – і хоч плач. Тоді вже ніяке чтиво не йде.

Знову і знову прокручувала ще свіжі у пам’яті вечори, їхні прогулянки, особливо ніч у нього і кохання ось тут, в «президентському» кабінеті у неї. При згадці солодка, тепла хвиля прокотилася усім тілом. Їй здавалося, що диван ще й досі зберігає його тепло і віддає їй потрошки, тому так добре на ньому сидіти, лежати, спати. Відчула, як посміхається сама до себе.

Минав один вечір за одним, і самотність потроху почала породжувати хандру. Невже вона отак буде завжди жити від дзвінка до дзвінка, тішити себе теплом, видобутим у думках з дивана. Довго не потягнеш на самообмані. Але відразу ж гнала від себе оті розпуку і зневіру. Їй зараз добре, коханий десь зовсім-зовсім поруч, і треба радіти, насолоджуватися. Головне – що вона любить, глибоко, сильно, неймовірно, всім серцем, всією душею, а все решта не має значення. І, здається, Роман їй відповідає. Ага, здається. А як він її не любить, тільки прикидається, як вона собі все придумала, у нього ж є жінка. Хіба можна жити з однією, а любити іншу. Недосвідчена у сердечних справах, на більшість зі своїх власних запитань не мала відповідей. Десь в одинадцятому класі кілька разів провів її додому Богдан з паралельного класу, поцілувалися кілька разів. Ну, правда, пофліртувала трохи на першому курсі з однокурсником Володькою. От і все.