Губ твоїх тепло солодке

Щодня Роман бігав у пологовий будинок, носив передачі, щось кричав під вікнами, намагався побачити через скло синочка, а в душі все холонуло, коли уявив, як буде дивитися дружині у вічі. Вельми хотілося взяти на руки свого Василька, а з іншого боку – хотів би відтягнути зустріч з жінкою. Ні-ні, він ні на мить не шкодував за тим, що сталося між ним і Наталею тієї ночі. Це було маленьке чудо, великий рай, таке ніколи не забувається. У тому всьому не було і граминочки вульгарності, штучності. Десятки разів прокручував у пам’яті, як усе відбулося, і не міг вловити, де вони обоє втратили контроль, коли спалахнула ота спопеляюча пожежа.

Як подзвонив наступного вечора до Наталі, розмовляла неохоче, відповідала односкладно. Швидше відчув, ніж второпав, що також переживає за те, що між ними сталося. Обоє все розуміли без слів, жодним натяком намагалися не торкатися вразливої теми. Бачив, що ніякого толку не буде, попрощався. А як жити далі, де знайти слова, щоб якось розрадити дівчину, вивести з такого ступору? Ох, ти забрів, хлопче, зі своєю романтикою і любов’ю – по самі вуха. Кисло всміхнувся сам до себе. І радість, і печаль так міцно переплелися, що можуть задушити у своїх обіймах. Але не кричати ж «Караул!», щось треба робити.

Наступного вечора знову набрав телефон Наталі. Здається, її трішечки попустило, хоч стала трохи обзиватися. Відразу побалакали на якісь нейтральні теми, про се, про те, а потім обережно почав розмову:

– Ти не хотіла б трошки прогулятися?

– Щось не дуже, – знічев’я відповіла. Помовчала, а потім додала: – Сиджу на дивані, закуталася по саму шию у плед, читаю.

– Тобі ще не набридли ті книжки у бібліотеці? – здивовано запитав. – Думав, ти не можеш уже дивитися на них, – і голосно засміявся.

– Ти – як мій батько, – десь вгадувалася посмішка на тому кінці дроту. – Каже: ти б з книжками їла, ти з книжками спала і ними вкривалася б!

Роман відчув, що лід зрушив, ще залишилося зовсім-зовсім трошки, але треба було дуже-дуже обережно, щоб його, не дай Бог, поламати. Знову почав легесенько-легесенько:

– Я розумію, плед – то велике діло, книжки – ще більше, ти їх роками не бачиш, а мене ж століттями…

У відповідь – довга мовчанка, а тоді – як грім з ясного неба:

– Воно, мабуть, так скоро й буде.

Він аж присів, збагнувши, що ляпнув невпопад, спробував якось викрутитися:

– Ти хочеш сказати, що саме цього прагнеш.

– Нічого не хочу, я знаю, що саме так буде, – спокійно сказала, та так, що аж мурашки забігали по спині.

Романа почали лякати така меланхолійність і приречена безнадійність у настроях Наталі. Тому треба терміново якимось чином вирулювати ситуацію.

– Усе, стоп. Досить нити, – мовив рішуче, майже різко. – Вставай з ліжка і збирайся, я внизу біля будинку чекаю через двадцять хвилин.

Наталя нічого не відповіла, а він раптово повісив трубку. Вийде чи не вийде? Якби не збиралася, щось би встигла сказати, розмірковував. А, звісно, мовчання – знак згоди. Роздумував, коли їхав у тролейбусі. Він розуміє, як непросто їй повертатися до реальності після такого шаленого вибуху. У неї усе було по-справжньому, мабуть, вперше у житті, всією шкурою це відчував. Був старшим і значно досвідченішим. А як їй, совісній, такій правильній, переносити, що все зробила не за нормами, посягнула на чуже. Намагався уявити, що робиться у її серці, душі, і ніяк не міг. І нащо він заварив ту кашу, нащо вплутав бідне дівча у таку бурю, такий душетрус, страшніший за всякий землетрус?

Коли підійшов до Наталиного будинку, вона вже чекала. Роман хотів було поцілувати її у щічку, проте дівчина відвернулася. Так мовчки й пішли вниз Парковою. Цього разу було значно холодніше, він не наважувався обняти дівчину, боявся, що одержить відкоша. Не змовляючись, рушили відразу центральною алеєю, потім повернули на бокову, подибали у напрямку їхнього імпровізованого ресторану. Йшли мовчки: вона не говорила, він – не смів. Біля завітного пеньочка, не змовляючись, зупинилися.

Роман обняв дівчину за плечі, пригорнув, торкнувся устами її щік. Ніяк не реагувала. Притулив ближче до своїх грудей, пройшовся губами по бровах, лобику, дістався до вушка. Нуль. Так хотілося вколоти її докором, але мужньо терпів. Нарешті Наталя ніби відчула, що може він вибухнути, поклала голову йому на груди і ніжно притулилася. Її пахуче волосся лоскотало його щоки, губи, легеньке тремтіння торкнуло все. Почав сміливіше ласкати і цілувати її голову, потім добрався й до шийки, а тоді знайшов і губи. Поцілунок був довгий, але без вогню і пристрасті. Ніяк не могла отямитися. Роман ще кілька разів спробував розворушити дівчину, та нічого не виходило. А потім вона тихенько прошепотіла:

– Давай підемо звідси.

Він усе зрозумів.

Ще з годинку покружляли парком, перекидалися одним, другим словом, більше мовчали, а потім піднялися нагору – в місто. Вже перед під’їздом Наталя зупинилася, підняла очі й тихо мовила:

– Дякую тобі, Романе.

У того аж брови полізли на лоб, запитав:

– За що?

– За те, що ти є, за позавчорашню ніч, за ніжність, за те, що назвав мене Таля, так, як мене кличе мама, за сьогоднішню прогулянку, за…

Він був геть спантеличений таким несподіваним вибухом, щось хотів сказати, подякувати за її дякування, та вона долонькою затулила йому рот, піднялася навшпиньки, обняла за шию і міцно поцілувала в губи. А тоді різко крутнулася і побігла у під’їзд.