Син, синочок, синочочок

Минули Новорічні та Різдвяні свята. Марно Наталя вдивлялася прискіпливо у кожного нового відвідувача, визирала, ледь прочиняться двері, а враз то буде Романова постать. Марно. Чим його довше не бачила, тим більше мучилася і чекала. Вбивало й те, що пересох потічок листів з Києва. Сердилася на нього, на себе, на увесь світ. Підмивало подзвонити самій у гуртожиток на прохідну. Там переводили у кабінку, і в такий спосіб можна було спілкуватися. Та це було б занадто. Ні в які ворота не лізло б. Сама його відвадила, а тепер напросилася б. Нарешті прилетіла вісточка зі столиці. Той день видався сонячний, погожий. Йшла з поштамту, сама до себе посміхалася, так і хотілося пританцьовувати. Та що люди подумають. Роман писав:

«…Ти, мабуть, уже й забулася про моє існування. Ніяк не мав часу кинути кілька слів. Терміново готував статті, здавав екзамени, думав, просто здурію, навіть толком не посвяткував. Єдине, що спілкувався з тобою у думках. Як мені хотілося, щоб ти мене пошкодувала, підтримала. На очі боюся показуватися, не хочу відчути на собі твій холодний-прехолодний погляд (Наталя криво посміхнулася, знав би він, що робиться у її душі). Часто задумуюся: невже так усе й закінчиться, невже обірветься? Ніяк не можу повірити, що ми все одне одному сказали…»

Зі щоденника Наталі:

«…Кожного разу, коли заходжу в овальний «президентський» кабінет, свою конурочку, відразу шукаю очима його песика, що так і не розігнав моїх котиків. Вони славно вживаються і ладять між собою, а ми з Р. ніяк не можемо. Собачка – ніби якась малюсінька-малюсінька його часточка, його посланець. От якби на місці цього пухнастого створіння сидів Р., яке то було б щастя… Ні, ні і ще раз ні. Я ніколи не піддамся на миттєву слабкість. Якщо раз вирішила остаточно і безповоротно, немає чого задкувати, вертатися у минуле».

А наступного дня в обідню перерву знову поспішила на пошту, там нічого не було. Тоді після роботи – ще раз. Порожньо. «Зовсім від рук відбився, перестав писати», – сердилася в думках. Знала, що він абсолютно нічим їй не зобов’язаний, сама ж відшила. Приходила у свій «овальний» і знову брала в руки щоденник, котрому довіряла найсокровенніше. І велика літера Р. там фігурувала мало не в кожному рядку.

На Восьме березня Роман відважився подзвонити, привітати з жіночим святом. Наталя страшенно зраділа, проте старалася не показати цього, розмовляла стримано, чемно подякувала, коротко відповідала на всі запитання, а в душі все співало, слухала його голос і не могла наслухатися, тішилася кожною фразою, уявляла хвилясту чорну чуприну, хотіла в неї запустити свої пальці і цілувати, цілувати його обличчя, ніс, очі, брови, вуста. Від спомину про той перший поцілунок аж все тіло затремтіло, а губи ніби спалахнули. І для чого вона отак мучить себе і його? Вже ставила сама собі запитання, коли поклала трубку. І не знаходила відповіді. Просто знала, що все це неправильно, нерозумно – і кінець.

Через тиждень Роман з’явився у бібліотеці, замовив книжки і діловито взявся до праці. Оскільки його місце було зайняте, вмостився під вікном, ближче до стола бібліотекаря. Писав, а крадькома підглядав за Наталею. Вона займалася роботою, видавала книжки і при найменшій нагоді позирала на нього. Так, у всіх на виду, наївно, по-дитячому гралися у хованки. Якби хтось помітив збоку, реготав би, мабуть, до сліз.

Попрацювавши кілька годин, він чемно подякував і пішов. А так йому хотілося сказати дівчині щось тепле-тепле. Помітив, що змарніла. Руки аж тягнулися обняти худенькі плеченята, пригорнути, пошкодувати. Наталя відзначила про себе, що Роман підстригся, так гірше, хвиляста шевелюра йому пасувала. Став серйознішим, не посміхається, не жартує. З ким? Вона ж, мимра, закопилила губу, корчить із себе неприступну фортецю.

Через кілька днів Роман зателефонував знову. І відразу в її голосі відчув потепління, тому й дозволив собі кілька жартів. Ура, крига скресла. Проте виду не подав, розмовляв стримано, майже офіційно. А потім несподівано навіть для самого себе запитав:

– А можна, я тобі буду подзвонювати просто так, як товариш?

Вона мовчала, пауза затягувалася.

– Не знаю, – тихо і несміливо відповіла.

Він розумів, що це вже був маленький прорив, забриніла надія.

Наступного дня зателефонував знову, Наталя трубки не кидала і його не відшивала. Відтоді вони спілкувалися майже щодня, хоч розмови не були дуже довгими, як раніше, і не такими ніжними, проте градус тепла все піднімався і піднімався.

На початку квітня Роман подзвонив пізненько, десь близько десятої вечора. Був страшенно збуджений, не привітавшись, закричав:

– Наталю, Наталю, у мене народився син, синочок, синочочок! Я вже тут, вдома.

Вона спокійно відповіла: «Вітаю!» А сама відчула, як щось у самісінькому серці тенькнуло. Тепер остаточно його втратить. Хоч нібито колись їй належав. А вголос додала:

– Дуже рада за тебе, хай синочок росте здоровенький.

А він, захлинаючись, розповідав, що малий важить майже чотири кіло, зріст п’ятдесят чотири сантиметри, вже бачив сина через вікно. Жінка каже, що репетує, не дає спати. Роди були важкі, ще побудуть вони у пологовому тиждень.

– Я ж уже замочую безперестанку, – похвалився.

– Чую, чую, – ледь вставила свої п’ять копійок дівчина.

Роман зрозумів, що за п’яним белькотанням забув, з ким говорить, і що, може, його вельми радісні новини їй не дуже до душі. Враз примовк, не міг знайти підходящого повороту.