Перший поцілунок

У суботу вранці Роман збігав у магазин, швиденько вибив хідники-килимки, що вчасно підкинула жінка, погляд раз по раз нетерпеливо тягнувся до наручного годинника. Уже було рвонув до вішака з папкою, та Інна попросила начистити картоплі. Він скривився, як середа на п’ятницю:

– Ти розумієш, що мені треба швидше попасти у читальний зал, ціла купа конспектування.

– І тобі мене не шкода? – запитала жінка, погладжуючи чималенький животик. У неї була вже десь середина вагітності.

– Крепко-крепко жалію, але… – заїкнувся і поспішив на кухню, щоб розправитися з тією… гм, гм, не міг знайти зневажливого слова, нарешті сам собі безмовно видав: дурною картоплею.

До центра було зупинок п’ять, тролейбус пхався гірше від черепахи. Ну чому все навколо проти нього?

Цього разу читальний зал був просто забитий. Якого біса усім тут треба, єхидно подумав Роман. Робити їм нічого вдома. Наталя казенно кивнула на його вітання і широку посмішку. Він сидів над осоружними книжками, не міг дивитися у їхній бік, а в грудях аж клекотало від злості, весь час в умі крутилася пісенька: «Машина єхала, кальоса тьорліся, а ви нє ждалі нас, а ми пріпьорліся».

Сердито блимав з-під лоба на бібліотекарку свою і… чужу. Сьогодні їх було двоє, його маленька, тендітна, красива і та – худорлява, височенька, до того ж з якоюсь чудернацькою зачіскою. А волосся руде-руде. З дитинства не любив, як говорили у їхньому селі, рижих. А що, як взяти й позагравати з цією довготелесою? Несподівано закралася вар’ятська думка. Сказано – зроблено. Коли та була між стелажами, вибрав момент, підійшов, скорчив розумну фізіономію і почав розпитувати, де можна знайти окремі праці класиків марксизму-ленінізму. Та спочатку віднікувалася, а потім клюнула. Роман був хлопака справді показний. Вище середнього зросту, міцно збитий, густа чорнява шевелюра приваблювала своїми хвилями і циганським блиском. Зі шкільних літ дівчата западали на цю його вудочку, писали записки, а Людка із задньої парти зчіплювала його волосся приколками, реготала, бо вже давно потонула у тих чорних хвилях. Схоже, що й риженька не проти була б.

Він уже сидів на місці, а та все підносила і підносила книжки. Наталя помітила ті фокуси, демонстративно відводила погляд в інший бік, робила вигляд, що нічого не бачить. Ці ігри явно заходили за всякі межі. Ніла, так було звати руду бібліотекарку, цвіла від щастя, усміхалася, кивала здалеку. Йому дійшло, що переборщив, встав з-за столу, вийшов надвір перекурити і якось пригасити емоції нової «симпатії».

Повернувся через добрі півгодини. Наталя сиділа за столом, прямо запитав:

– Ми можемо поговорити?

– По-моєму, ти вже набалакався, – криво посміхнулася.

– О, ми сердимося! – весело кинув. – Що і треба було довести.

Вона силувано всміхнулася, збагнула, що він її розіграв, і тихо промовила:

– Пізніше.

Здобувши таку маленьку перемогу, Роман заспокоївся, писав швидко і впевнено, коли наближалася година закриття, здав книжки і сказав, що буде чекати дівчину надворі. Вона вийшла стомлена, була якась розсіяна, не зосереджена. Запропонував піти на каву. Після довгої мовчанки мляво відповіла: «Щось не хочеться». Стояв міцний мороз, він легенько обійняв Наталю за плечі, щоб якось хоч трохи зігріти. Ще майнула думка: «Не дай Бог, хтось побачить, тоді кінець». А потім відігнав дурне з голови: «Та лихо з ним, він же так хотів цього. А будь-що буде».

– Давай підемо до мене додому, – раптово сказала юнка.

Від здивування Роман аж рот розкрив:

– Як? – вихопилося мимоволі. – А зручно?

– Це не твої проблеми, – заспокоїла. – Я живу зовсім поруч.

Він зовні був спокійний, а в душі все переверталося – звідки у такої маленької людини стільки сміливості. Ну треба ж таке придумати – на першій зустрічі після знайомства парубка вести додому. Та ще й якого парубка – одруженого. Ну й діла. Ну й Наталя, ну й дає, з такою скучати не будеш. Вона тим часом щось розповідала неголосно, Роман слухав, більше пропускав повз вуха, він ніяк не міг надивуватися несподіваному рішенню дівчини. Невже вона всіх водить додому?

– Якщо ти думаєш, що я кожного «встрєчного-попєрєчного» тягаю додому, то дуже помиляєшся, – ніби підслухавши його думки, сказала.

– А чому для мене такий виняток?

– Не знаю, – ухильно відповіла. Підняла очі й довгим поглядом зміряла його.

У коридорі, а точніше сінцях, котрі відділили передпокій дверима, звеліла йому хвильку зачекати, пішла у розвідку, позачиняла двері залу, кухні, повернулася і провела у свою кімнату, що відразу ж праворуч від входу. Вона була зовсім маленька, як і її хазяйка, проте напрочуд затишна. З вікна видно майже увесь центр міста, вулицю, котра змійкою піднімалася знизу від парку. До речі, так і називалася – Паркова. Наталя пішла готувати каву, а тим часом Роман мав змогу вивчати довкола обстановку. Кімнатина напівовальної форми, ну просто як президента США, вщерть заставлена книжками. Взяв з полиці одну, другу, пройшовся по назвах, багато історичних книг. Видно, дівчина серйозно займається цим. А ще побачив у всіх куточках котиків. М’які іграшки притулилися на поличках, дивані, столику. Просто якесь котяче царство. Очевидно, господиня кохається в них. Він же котів недолюблював. Ну – кожному своє.