Любов у... телефонній будці

Семінар пройшов для Романа на одному диханні, як пісня. Відповідав чітко, розмірено, з долею імпровізації, наскільки це можливо було у такій сухій науці, як марксизм-ленінізм. Викладач намагався підловити, еге ж, дзуськи, відчеканив на всі каверзні запитання. Одержав «відмінно». Хлопців після занять не чекав, полетів у гуртожиток прожогом. Причому пішов відразу не в кімнату, а прямісінько у будку міжміського телефону-автомата, що стояла на першому поверсі.

Швиденько набрав номер, написаний рукою Наталі. Пішли перші гудки, серце калатало шалено, ніби намагалося вистрибнути звідти і помчати у Любецьк. Може, він неправильно поспіхом набрав якусь цифру, таке буває, повторив ще раз, знову йдуть гудки – слухавки ніхто не бере. Роман крутив диск раз за разом – і все безуспішно. Ну, бачиш ти, піддурила. А такі очі щирі-щирі, брехуха. Якби попалася йому у цю хвилину, він просто розірвав би її на шматки. Його люті не було меж. Ніби й не пацан, а так примітивно клюнув на наживку. Вже починав проклинати себе. Як по-дурному попався! А які свічечки загорілися у дурній голові! Не переставав знущатися сам над собою.

Діма, що жив з ним в одній кімнаті, зустрів його з неприхованою цікавістю:

– Оце так летів наш ясний сокіл, а хтось його файно посадив у баюру, що так довго з неї викарабкувався?

– Що б ти з’їв? – різко обірвав Роман.

Не роздягаючись, ліг на ліжко і невдоволено засопів. А так тобі й треба. Жорстоко молотив сам себе: розпустив пір’я павич. Молодець дівка, добре взула. Знущався над собою як тільки міг. Поступово злоба почала десь відходити, згасати, тіло поринало у теплий пух втоми, що огортав усе міцніше і міцніше, скоро він зовсім у ньому потонув.

Коли проснувся, у кімнаті було темно, Діминого духу не відчувалося. Десь поплентався до хлопців на карти. Образа, що так боляче душила, розвіялася. Пішов, умився, поволі відходив після сну. А що, як ще раз спробувати подзвонити, проклюнулася мимохідь думка. Ноги помаленьку понесли вниз до телефонів-автоматів. Повільно набрав номер, зіперся об стінку, недбало слухав, бо знав, що ніхто не підніме трубки. Раптом з того боку дроту обізвався такий до болю знайомий грудний тоненький голосочок:

– Слухаю вас. Чоловік від здивування аж розкрив рот, не в силі витиснути із себе хоч якийсь звук.

– Я вас слухаю, говоріть, – нетерпляче повторила Наталя.

– М-м-м-м, то я, ал-ло-о, – невиразно і незв’язно белькотів.

– Хто це «я»? – невдоволено перебила дівчина.

– Ну, Роман, ви ж знаєте, – ніяк не міг отямитися.

– Я ніякого Романа не знаю. До побачення, – нетерпляче сказала Наталя і вже хотіла покласти слухавку.

– Почекайте! Почекайте! – закричав благальним голосом, ніби його висаджують у відкритому морі без шлюпки і рятувального жилета. – Це я вчора був у вас в бібліотеці, ви мені дали свій телефон.

– А звідки ж мені знати, що то ви, хіба ж сказали мені про це? – здивувалася.

От пеньок, йому навіть не зварило назвати своє ім’я. Донжуан нещасний. Проте вголос видав зовсім інше:

– Може, ви забулися, я ж ніби називав вам своє ім’я.

– То, на вашу думку, я прикидаюся? – невдоволено перепитала дівчина.

– Ні-ні, що ви, – примирливо залопотів. І постарався перевести розмову на іншу тему. – А знаєте, я сьогодні дзвонив до вас разів двадцять. Ніхто не відповідав.

– Та ви що? – здивувалася Наталя. А потім додала: – Та ніхто й не міг відповісти – це домашній мій телефон. Вдень ми всі на роботі.

– А ви ж мені про це не казали, – Роман зрадів, що підловив дівчину.

– А ви ж про це і не питали, – швидко знайшлася та.

Одне слово, розмова ніяк не клеїлася. Вони обмінювалися взаємними претензіями, а толку з того не було ніякого. Його мучили сумніви, а може, плюнути на те все і не бавитися. І зовсім знічев’я запитав, аби щось сказати:

– Ну і як у вас справи?

Після недовгої мовчанки Наталя, сміючись, почала розказувати.

– Усе нормально, більше таких смішних відвідувачів, як учора, немає. Якось аж не цікаво.

– Кого ви маєте на увазі? – нашорошив вуха Роман.

– Здогадайтеся з першого разу.

У відповідь розгонисто зареготав. Напруження в розмові спало. Чи йому видалося, а чи й насправді у дівчини щось там ворухнулося, а може, просто від нічого робити балакає.

У нього з новою силою пробудився інтерес до розмови, він машинально кидав монети і говорив, говорив, слухав і знову говорив. Дізнався, що вона, крім того, що працює у бібліотеці, заочно навчається на історичному факультеті. У школі важко знайти роботу, так і пішла у бібліотекарі. Зарплата неважна, але копійка якась є. Зрештою гроші для неї не головне, батько – полковник у міліції, мама – в медицині, лікар, квартиру свою мають. Наталя – єдина дочка. Аспірант усе розповів про себе, не приховав, що одружений, що чекає поповнення у сім’ї. Коли розказав про це, почув на тому кінці ледве вловиме зітхання. Невже вона нерівно до нього дихає, подумав.

Наступного дня після восьмої години Роман помчав униз до телефону-автомата. Була чималенька черга, а він не міг діждатися, не знаходив собі місця, так йому хотілося швидше почути такий милий грудний голосочок його нової знайомої. І раптом осікся, а з якого це часу вона стала «його», до вагітної жінки не дзвонить, не поспішає поцікавитися здоров’ям, справами, а тільки й думає про бібліотекарку. Ой, негарно, як же несамовито докоряв сам собі. Незчувся, коли підійшла черга. Якийсь чоловік грубо гукнув: