Бібліотека

Роман ніяк не міг прорватися крізь солодку дрімоту. Десь там глибоко-глибоко, як у бездонній криниці, зринала думка: «Пора, пора вставати», – але втомлене і розслаблене тіло ніяк не слухалося, прагло ніжитися у постільних пенатах і душевній млості. Отак вони якийсь десяток хвилин борюкалися одне з одним, аж доки хазяїн лінивих тілес з неймовірними зусиллями розплющив очі, струсив із себе залишки сну, різко відкинув набік ковдру і півником вистрибнув з ліжка.

Доки вмивався, брився, мозок невідступно болючим свердликом діставала думка: «Бібліотека, бібліотека, бібліотека...»

– Де вона взялася на мою бідну голову? – незчувся, як вимовив мимоволі вголос сам до себе, бо у квартирі нікого не було. Дружина ще раненько подалася на базар.

Нічого не вдієш, доведеться йти. Бо треба законспектувати чергові праці класиків марксизму-ленінізму з політекономії. Вчився Роман в аспірантурі у Києві вже другий рік на стаціонарі. Йшов 1985-й. На суботу й неділю приїхав додому. І хоч-не-хоч, а завдання треба було виконати – у понеділок семінарські. Навчання йому давалося легко, бо дуже любив історію, добре її знав, а от конспектувати ненавидів лютою ненавистю.

У затишному читальному залі народу було небагато. Кілька студенток зосереджено сиділи над книжками, щось старанно нотували у своїх зошитах. Роман відразу подався у куточок, не любив, щоб хтось знаходився у нього за плечима. Завжди у школі, інституті, та й в аспірантурі старався вмоститися на останній лавці. Так почувався впевненіше. Жартував: тут мене ніхто не підсидить.

Цього разу обслуговувала відвідувачів новенька бібліо­текарка. Невисокого зросту, чорнява. Так ніби нічого, але й не красуня. Замовив книжки, вибрав місце, задумався. Це ж тут доведеться «вбити» півдня. Оглянувся довкола – нудьга нудьгою. Ніде погляду зачепитися. Нарешті у його бік направилася новенька бібліотекарка. Боже, яке воно мале.

– Ваше замовлення, – тихо сказала і поклала книжки. – Як буде що потрібно, звертайтеся, – і пішла.

«О, а в ній ніби щось є!» Привертав увагу незвично мелодійний голосочок, як дзвіночок. Ніжний-ніжний і грудний. Піднімався десь від самого серця. Зроду такого не чув.

Розгорнув книжку, почав читати. Один, другий, третій абзаци, але піймав себе на думці, що нічого до нього не доходить. Почав знову. Те ж саме. Нуль. «А це що за день такий!» – вилаявся в душі. Недарма ж так не хотілося йти у ту прокляту бібліотеку.

Чомусь очі знову опинилися мимохідь на господині читального залу. А ні – вона таки справді славненька, он як зморщила лобик, щось напружено думає, раптом подивилася у його бік, а може, це тільки видалося. Як зачарований, несподівано для самого себе підвівся з місця і попрямував до бібліотекарки. Ще не знав, що буде говорити, але йшов. Зупинився біля столу. «Що ж запитати, що ж…» Ніщо путнє не припливало до його порожньої голови і тому ні з сього ні з того ляпнув:

– Як вас звати?

Дівчина уважно подивилася, якусь мить помовчала, очі були дуже здивовані і широко відкриті, вони безмовно запитували: «Для чого це вам?» Проте вголос легенькою пташечкою вилетіло з її ніжного ротика:

– Наталя.

– О, яке гарне ім’я.

– Мені здається – звичайне.

– О, ні, воно таке ніжне, добре, тепле.

Роман відчув, що його понесло. Щось просто найшло. Конспектувати не хотілося, а балакати закортіло, як пити подорожньому в неймовірну спеку посеред пустелі. Він почав розповідати про те, які важливі проблеми сьогодні стоять перед державою, йде перебудова, старі бюрократи проти перемін, як трудно зрушити їх з місця. Наталія уважно слухала, не перебивала. У якусь мить він піймав себе на думці: а що ж він меле? Вперше побачив людину, їй треба обслуговувати читачів, він не лишень заважає, а й, мабуть, нервує, викликає огиду і тому, як мала дитина, запитав:

– Я, мабуть, вам набрид?

Та скромно заперечила:

– Ну чому ж, мені цікаво.

– Ви не хочете сказати правду, – засумнівався Роман, а тоді зовсім-зовсім жалібно додав: – Мені так не хочеться працювати, що я просто дурію.

Наталя співчутливо подивилася на бідного аспіранта і безпосередньо так, по-товариськи порадила:

– А ви легенько відсуньте книжечки вбік, підіть прогуляйтеся, попийте кави, он там кав’ярня через два будинки, а повернетеся – і за хвилину все зробите.

– Справді? – розгублено запитав.

– Абсолютно. Хай ваша література і зошити лежать на місці, я постережу.

Диво дивнеє – він слухняно все зробив, як радила Наталя. Покурив, прогулявся. На думці стало якось так легко, не такими важкими і страшними були класики марксизму-ленінізму. Коли пив каву, з-перед очей не сходило обличчя Наталі, особливо її погляд – такий лагідний, добрий. Дивно, але Романа ніби загіпнотизували, як він так легко і просто підкорився, виконав те, що дівчина наказала. Ну, може, не стільки наказала, як порадила. Але справді, у ній щось-таки є. Що саме, він ніяк не міг виявити, розпізнати, знайти.

Після повернення чемно подякував за те, що гляділа його папери, і серйозно сів за конспекти. Писанина просто лилася, як пісня літнього надвечір’я над селом, плавно і красиво. Коли здавав книжки бібліотекарці, довго розкланювався. Мовляв, «ви мене врятували від вірної погибелі. А порада прогулятися, випити кави – взагалі геніальна. Тепер ніякий семінар мені не страшний».